Наталія Ільїна чекає на свого чоловіка Миколу, який пішов захищати Україну у березні 2022 року. З лютого 2025 року він вважається зниклим безвісти.
Попри біль і невизначеність, Наталія не припиняє вірити та чекати.
10 січня вздовж Варшавської траси – у районі McDonald’s та «Еко-маркета» у Бучі – вона разом з іншими родинами зниклих безвісти та полонених вийде на мирну акцію «Голоси тиші», щоб нагадати суспільству про тих, хто досі не повернувся додому.
В інтерв’ю Наталя поділилася, з якими труднощами щодня зіштовхуються родини полонених і безвісти зниклих.
– Що стало поштовхом організувати акцію «Голоси тиші» у Бучі?
– Буча пережила жахи окупації. Про це знає весь світ. Але я відчуваю, що про наших захисників, про тих, хто зник безвісти або перебуває у полоні, говорять недостатньо.
Мій чоловік Микола пішов добровольцем 6 березня 2022 року. Він вижив на Яворівському полігоні, коли 13 березня 2022 року російська армія завдала ракетних ударів по полігону на Львівщині. Тоді, за даними СБУ, загинули понад 60 людей. Микола служив у ССО, був учасником бойових дій під Бахмутом, а згодом продовжив службу у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.
3 лютого 2025 року він зник безвісти під Дачним на Донеччині.
І відтоді – одинадцять місяців тиші.
Мені боляче, що історії таких, як мій чоловік, залишаються непочутими. Родини зниклих безвісти та полонених живуть у паралельному світі, де наш біль часто непомітний.
Я не хочу, щоб про них забули. Я не можу мовчати.
«Ми не маємо права мовчати, бо мовчання – це згода»
– Який головний меседж ви хочете донести цією акцією?
– Ми не маємо права мовчати. Бо мовчання вбиває. Мовчання – це згода. А ми не згодні жити без них.
Ми хочемо нагадати суспільству про тих, хто досі не повернувся додому, привернути увагу до проблеми зниклих безвісти та полонених, вшанувати пам’ять загиблих захисників і підтримати родини, які живуть у постійній тривозі та невизначеності.
За кожним прізвищем – доля. За кожним статусом «зниклий безвісти» – мати, яка не спить ночами, дружина, яка боїться відповідати на незнайомі номери, діти, які щодня питають: «Мамо, а коли тато повернеться?»
«Підтримка – це іноді просто постояти поруч»
– Як мешканці громади можуть підтримати родини зниклих безвісти та полонених?
– Підтримка – це не завжди гучні слова чи великі гроші. Хоча фінансова допомога також важлива, особливо для родин з маленькими дітьми.
Іноді підтримка – це просто прийти на акцію і постояти поруч 30 хвилин. Подати сигнал машиною, проїжджаючи повз. Показати, що ти бачиш і чуєш.
Допоможіть із буденними речами: привезіть продукти, посидіть із дітьми, побудьте поруч. Бо коли твій світ розвалився, ти іноді не здатен навіть вийти в магазин.
І найголовніше – пам’ятайте. Пам’ятайте кожного, хто віддав життя, здоров’я і свободу за нашу країну.
Вони захищали нас. Тепер ми маємо стояти за них.
З якими труднощами найчастіше стикаються родини, які чекають?
– Спочатку ти отримуєш офіційний папірець: «Зниклий безвісти». І з цього моменту ніби потрапляєш у туман. Мозок перестає працювати. Ти не можеш їсти, спати, нормально дихати. Але мусиш.
Починається бюрократичне пекло: десятки документів, кабінети, очікування. Тобі кажуть: «Прийдіть через тиждень» або «через місяць». А ти кричиш всередині: «У мене немає місяця. Мені потрібно знати зараз».
Найстрашніше – це тиша. Відсутність будь-якої інформації. Усі, хто зайшли на позицію разом із моїм чоловіком, не вийшли. Ніхто. Офіційно є лише витяг із наказу.
Я знайшла дружин побратимів через соціальні мережі. У них теж немає відповідей.
Ти шукаєш його всюди – серед полонених, серед загиблих, у кожному відео і фото. Двадцять чотири години на добу. Без сну. І діти теж шукають тата.
А поруч життя триває. І я розумію: воно має тривати. Але для нас існують два світи одночасно, і це відчуття роздвоєння дуже важке.
«Не залишайте нас у вакуумі»
– Якої підтримки ви очікуєте на державному рівні?
– Насамперед – спрощення бюрократії. Людина, яка щойно дізналася про зникнення близького, не може місяцями ходити по кабінетах.
Потрібна відкритість. Навіть якщо немає новин – скажіть чесно: «Ми шукаємо». Не залишайте родини в інформаційному вакуумі.
Потрібні реальні дії, а не паперові звіти. У пошуку зниклих безвісти, у роботі з полоненими. Тиша породжує відчай і безсилля. А ми не можемо бути бездіяльними – бо там наше життя.
– Що допомагає вам триматися і не втрачати надію?
– Родина. Діти. Друзі. Психолог. Антидепресанти – так, і це теж.
Але найбільше – це спільнота тих, хто чекає. Ми розуміємо одне одного без пояснень. Нам не кажуть: «Візьми себе в руки». Нам кажуть: «Я з тобою. Я тебе чую».
Я просто існую у двох світах. В одному – працюю, готую, прибираю. В іншому – чекаю.
Моє ліжко постійно холодне. Я боюся кожного дзвінка. Коли їм – думаю про нього. Я не вмію жити без нього. Але живу. Бо він має повернутися живим.
Він приносив мені каву 26 років. Щодня. Навіть коли ми сварилися. Мовчки. Але приносив. Я чекаю на ту каву досі. І чекатиму стільки, скільки потрібно.
Цей біль – не лише мій. Разом зі мною на акцію вийдуть дружини, матері, сестри, діти тих, хто досі не повернувся додому.
Фото з сімейного архіву.
Підтримано коштами шведської допомоги розвитку. Зміст матеріалу є відповідальністю Thebuchacity і не обов’язково відображає позицію Sida чи Уряду Швеції.
Також читайте: Центр життєстійкості відкриває набір у групу для дружин військових
Thebuchacity – незалежне медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу.
