Бути вчителем – це не просто професія, а покликання. За кожним уроком стоїть величезна праця, терпіння та любов до дітей. Про те, чому ця робота водночас складна й надзвичайно важлива, ми поговорили з вчителькою математики Яровенко Світланою Григорівною.
— Що надихнуло вас стати вчителем?
— Мої вчителі – саме вони надихнули ступити на шлях педагога. Дуже їх любила, і вони були прикладом для мене. Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла бути учителем.
— Які три основні якості (риси характеру) мають бути у вчителя?
— Насамперед – це любов до дітей. По-друге, небаждужість до дітей. Справедливість. Вимогливість та вміння бути наставником для дітей в роботі і старшим другом поза уроками. Варто розуміти, що у своїй практиці вчитель навчає дітей не тільки предмету, а й людським якостям. Ну і звичайно це терпіння, мудре та розуміюче дітей.
— Чи є якісь традиції у вашому класі або на уроках з вами?
— Коли береш п’ятий клас, хочеться їх здружити. Тому вигадуєш для них корисні та цікаві позакласні заходи: тематичні виховні години, на яких учні можуть розказати про себе. Про своє захоплення, улюблену книжку тощо. Також, звичайно, це різні вікторини та екскурсії. Під час проведення таких заходів по-іншому дивишся на дітей: вони досить яскраво відкриваються і складають про себе враження з різних боків.
А моя улюблена традиція – вітати учнів зі святом Святого Миколая. Ще давним-давно я виготовила святковий чобіток, в який складаю солодощі. Також від імені Миколая пишу лист, в якому обов’язково хвалю дітей: «У цьому класі навчаються найгарніші, найслухняніші і найрозумніші діти».
— Який момент у вашій педагогічній практиці запам’ятався найбільше?
— Кожного разу як іду в школу, то сама думаю, який цікавий момент буде очікувати сьогодні. Але яскраво пригадую, як колись з першим випуском ми їздили у Крим у 1993 році. Весна, йдемо ми дорогою, і перед нами галявина. Квітнуть проліски. Полонина аж біліє від них. І один хлопчик забіг наперед. Повернувся так до нас і каже: «Дівчата, це все для вас». Це дуже добре відклалось у моїй пам’яті, ніби й досі бачу цей момент перед очима.
— Що для вас найважливіше у спілкуванні з учнями?
— Чому я віддаю перевагу – це чисті дружні відносини. Діти це дуже відчувають. А аспектів таких відносин дуже багато. Якщо це спілкування з предметом, то спочатку треба розказати про все: які вимоги, важливість предмета, оцінювання тощо. Коли діти вже знають це, то тоді я маю право вимагати.
Якщо це поза уроками, то пояснювати про важливість дисципліни, доброзичливості. Налаштовую дітей бути справжніми і надійними. Також я дуже люблю позакласні заходи – наприклад, шкільні концерти. Коли я бачу таланти дітей не на математиці, а на сцені: як вони танцюють, співають, читають вірші, то я в черговий раз в них закохуюсь. Тоді для мене це вже не просто учень, а обдарована дитина зі своїм характером та якостями.
— Як школа живе у реаліях повномасштабної війни?
— На жаль, не можна обійти цю тему. Бо це наше життя сьогодні. Хочеться відмітити, які діти молодці в цих обставинах. Особливо старші, які, не дивлячись на труднощі, є вмотивованими: навчаються навіть в укритті. Вони пишуть у зошитах на колінах, сидячи на матах в бомбосховищі, і при цьому виконують задачі з логарифмами, малюють стереометричні фігури.
Також важливою частиною нашого шкільного життя є допомога ЗСУ: проведення ярмарок зі збором коштів на ЗСУ. На Різдво, День Збройних Сил, на Великдень учні збирають подарунки Воїнам, які передають їм через волонтерів. На уроках праці, на виховних годинах, після уроків учні пишуть листи захисникам, виготовляють обереги, за які хлопці висловлюють щиру вдячність. І при цьому ми також пояснюємо дітям, що це важлива частина нашої боротьби за незалежність і свободу.
— Як ви мотивуєте себе в складні дні?
— Коли йду в школу, то намагаюсь по дорозі побачити або почути щось приємне. Відчути промені сонця, може якась пташка заспіває, десь хтось засміявся, і я усміхнулась. Вийшла з під’їзду, а там на клумбі квіти, про які я сама піклуюсь. Насолоджуюсь їхнім цвітінням в різні пори року. Можу якусь пісню зранку згадати, наспівувати її, щоб протягом дня мене вона мене супроводжувала.
— Яку пораду ви дали б молодим вчителям, які тільки починають свій шлях?
— По-перше, любити дітей, не бути байдужими. Молоді вчителі, які невипадкові в школі, тут попрацювали і не йдуть – величезні молодці. Я в цьому їх дуже підтримую. Будьте привітними, але на уроках вимогливими. Приходьте в школу, вчіться у старших педагогів, продовжуйте нашу справу.
— Чи сумуєте ви за дітьми до школи і на канікулах?
— В кінці навчального року відчувається втома, особливо якщо клас був випускний. Але коли відпочиваєш влітку, то в серпні вже частіше думаєш про школу, готуєшся до 1 вересня, радієш від зустрічі з дітьми, приємно дивуєшся, як виросли.
Вже на уроках висловлюєш впевненість, що подорослішати на рік – це не тільки змінити розмір одягу і взуття, а й стати дорослішими у вчинках та ставленні до всього, що тебе оточує. Це неймовірно – спостерігати, як з маленьких п’ятикласників виростають гарні юнаки і дівчата. І дуже-дуже сумно, коли після семи років, з 5-го по 11-й клас, діти йдуть зі школи, А вчитель ще 3 місяці вдивляється в обличчя нових старшокласників, шукаючи своїх. А потім вже і звикаєш до нових учнів, які теж стають твоїми дітьми.
А тим хто закінчує школу, кажу: «У серці вчителя завжди є місце для всіх учнів, яких він колись навчав. Пам’ять про одних не витісняє спогади про минулі випуски, а тільки доповнює».
Матеріал здійснено за підтримки програми «Сильніші разом: Медіа та Демократія», що реалізується Всесвітньою асоціацією видавців новин (WAN-IFRA) у партнерстві з Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) та Норвезькою асоціацією медіабізнесу (MBL) за підтримки Норвегії. Погляди авторів не обов’язково відображають офіційну позицію партнерів програми.
