Thebuchacity продовжує роботу над меморіальним проєктом «Герої Бучі: Назавжди в строю», присвяченому вшануванню пам’яті Воїнів з Бучанської громади, які загинули, захищаючи Україну.
Мета нашого проєкту – розповісти про Героїв як про реальних людей, а не лише як про цифри у статистиці. Ми хочемо зберегти пам’ять про їхнє життя, про те, ким вони були, чим жили, що любили, як працювали й кого надихали.
Сьогодні ми говоримо про Валентина Опанасенка.
Про мирне життя
Опанасенко Валентин Леонідович народився 1 жовтня 1986 року. З дитинства жив з батьками у Немішаєвому. Тут закінчив загальноосвітню школу № 2. Малим, пригадує дружина Тетяна, Валентин був активним, допитливим, веселим та дотепним. Кохана знала його з дитинства: ходила з ним разом в дитсадок та школу. «Хоч він і був «неслухняним», з бунтівним характером та не дуже старанно навчався, але був працьовитим, любив допомагати іншим та вчитися новому», – зазначає Тетяна.
Ще з дитинства Валентин відчував захоплення до аграрної справи. «Багато часу він любив проводити у селі на полях з трактористами, комбайнерами. Розповідав мені, що навіть обід привозили на нього маленького, рахували його з усіма», пригадує дружина. Саме тому після школи Валентин вступив до професійно-технічного училища №26 у Бородянці (нині – Бородянський професійний аграрний ліцей).
У 2005-2006 роках Валентин пройшов строкову службу у лавах ЗСУ, у складі 95-ї десантної бригади. Саме після повернення зі служби він познайомився з Тетяною ближче. «Мужній, харизматичний, веселий, відповідальний та наполегливий – таким він справив враження на мене», – згадує жінка. Через кілька років вони одружились, і в молодої пари народився син – Олег. Сім’я продовжує жити у Бучі.
Боротьба за свободу
Валентина мобілізували у серпні 2014 року – вони з Тетяною тільки зробили ремонт у новій оселі, а синові виповнилось 3 роки. Однак чоловік від повістки ховатись не став. «Як я можу ховатися, якщо там хлопці воюють, їм потрібна допомога?».
Перед мобілізацією Валентин працював на великих будівництвах – його високо цінували на роботі та чекали його повернення.
Чоловіка направили до Львівської області на Яворівський полігон. Валентин став водієм 9-ої аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ. Вже тоді він знав, що їх готують на захист Донецького аеропорту. Мав позивний «Партизан» – так його називали і вдома, так називали і його батька, через те що бабуся Валентина була партизанкою у Другу світову війну.
З осені 2014 року Воїн брав участь в антитерористичній операції на сході України – спочатку у боях за село Піски у Донецький області. Тетяна розповідає, що у той час щодня розмовляла з ним під звуки обстрілів. З часом довелося звикнути до цього.
13 січня 2015 року Валентина направили до Міжнародного аеропорту «Донецьк» як стрільця у складі 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.
До Донецького аеропорту (ДАП)нікого не відправляли силоміць. Розуміючи всю складність та відповідальність ситуації, командир вносив у список лише тих, хто виявив готовність і бажання. Валентин був серед них. «Вночі будемо прориватися з боєм», – повідомив він. Умовне «перемир’я» та усі домовленості щодо перебування у ДАПі якраз перед цією ротацією скінчилися, і на всьому напрямку різко загострилися бої.
У Донецькому аеропорті був слабкий зв’язок. Валентин кілька разів телефонував рідним, щоб повідомити, що живий.
Бої ставали дедалі запеклішими: оборонці утримували 1-й поверх, оточені ворогом, під обстрілами танків та вибухами газових гранат.
Без їжі, води й допомоги, виснажені бійці виходили під обстрілами назовні, щоб знайти лід і втамувати спрагу.
Загибель
Останнього разу Валентин розмовляв з дружиною 18 січня 2015 року. «Я розуміла вже тоді, що він не полишить там побратимів і буде стояти до останнього. Інакше, це був би не він. 19 січня, на Водохреща, ми відзначали день народження сина, якому виповнилося 4 роки. З батьком він ще встиг переговорити і передати вітання синові. У той вечір в терміналі стався перший вибух. Та вночі я вже знала, що всі живі. А зранку – другий вибух та остаточний обвал поверхів. Потім евакуація, очікування. Хлопці поверталися, а Валіка серед них не було… Знаю, що міг виїхати, але не став. Ні на наступний день, ні після, серед хлопців його не було і вони про нього нічого не знали після другого вибуху».
Попросивши перемир’я, нібито, щоб забрати тіла, російські бойовики замінували перекриття та підірвали їх.
Команда евакуації почала вивозити поранених, проте майже неможливо було прорватися до терміналу й виїхати звідти.
Валентина шукали серед військовополонених, марних сподівань та хибної інформації. Дива не сталося. Навесні 2015 року знайшли його тіло.
Валентин Опанасенко загинув 20 січня 2015 року після підриву російсько-терористичними угрупованнями 2-го поверху нового терміналу Міжнародного аеропорту «Донецьк».
На момент загибелі у Валентина залишилися дружина Тетяна, син Олег та батьки. Наразі Тетяна разом із сином проживають у Бучі.
9 квітня 2015 року Валентина поховали у Дуброві, біля Немішаєвого.
Нагороди
31 липня 2015 року воїн нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.
Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» посмертно.
Нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України» посмертно.
Вшанування пам’яті
У Діброві вулицю села 1-го Травня перейменували на вулицю Валентина Опанасенка – тут також встановили пам’ятну дошку на честь Героя.
9 травня 2015 року на будівлі загальноосвітньої школи №2 у Немішаєвому (вулиця Шкільна, 1), де навчався Герой, відкрили меморіальну дошку.
Також його пам’ять вшанована на інформаційному кубі на Алеї борців за Незалежність у центрі Бучі.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Підтримано коштами шведської допомоги розвитку. Зміст матеріалу є відповідальністю Thebuchacity і не обов’язково відображає позицію Sida чи Уряду Швеції.
