Thebuchacity продовжує проєкт «Герої Бучі: Назавжди в строю». Цього разу ми розповідаємо про Володимира Ковальського.
Саме сьогодні, 27 лютого, ми вшановуємо четверті роковини з дня його загибелі.
Ми створюємо цей проєкт, щоб розповідати про наших Захисників, що поклали своє життя за незалежність України – з їхніми мріями, родинами, щирістю та силою духу.
Про мирне життя
Володимир Анатолійович Ковальський народився 24 вересня 1983 року у Каховці. Навчався у Каховській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1. У дитинстві, пригадує мати Олена, Володимир був “золотою”, тихою дитиною. «І по життю він був дуже спокійний. Вивести його було дуже тяжко. Він завжди казав, що треба домовлятися – будь-яке питання можна спокійно вирішити».
У дитинстві, за словами Олени, захоплювався боксом, а також полюбляв грати у футбол.
Після закінчення 9 класів школи вступив до Новокаховського електромеханічного технікума. Хотів йти стопами батька, тому у технікумі вивчав спеціальність інженера-конструктора. У цей час продовжував займатись спортом – ходив до тренажерної зали. Також грав на гітарі і співав.
Згодом на базі технікума Володимир отримав направлення на вступ на 2 курс Київського політехнічного інституту. Саме тут у 2003 році він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Катериною. «Він почав дуже рано працювати та в один момент влаштувався у квітковий магазин на Бессарабському ринку. Він дуже любив приносити мені звідти екзотичні квіти».
Катерина пригадує, що у чоловіка було багато гобі. Разом із батьком Володимир у рідній Каховці любив рибалити на березі Дніпра на моторних лодках.
Також студентом Володимир продовжував займатись боксом та любив футбол. «Він любив боксувати, постійно себе тримав у формі, він дивився бої, захоплювався Кличком та Усиком. Також любив футбол – грав у нього на комп’ютері. Разом із ним ми ходили на матчі “Динамо” (Київ)», – згадує жінка.
Після 4 курсу КПІ Володимир пішов на військову кафедру. Катерина зазначає, що його загалом дуже захоплювала військова справа. Київський політехнічний інститут чоловік закінчив з червоним дипломом.
«У нього був характер лідера. Він був зібраним та дуже впевненим. Мало що могло збити його з думки, або з того, що він робить і задумав», – каже вона.
9 жовтня 2010 року Володимир та Катерина одружилися. У 2013 році молода родина разом переїхала до Бучі.
Після отриманих в АТО поранень Володимир швидко пройшов реабілітацію та надихав інших своїм прикладом. «Він часто їздив до хлопців в шпиталь. Знаєте, коли приходить хлопець без двох ніг і каже, що я вже працюю, займаюсь спортом. Це було дуже важливо для них». Також мати пригадує, що той достатньо швидко сів за кермо. «У нього нічого такого не було, що він не вміє. Не вміє – значить так, зараз розберуся. Ніколи не соромився перепитувати, дізнаватися щось нове».
10 травня 2016 року в сім’ї Ковальських народився син Дмитро. Володимир брав участь у пологах – буквально через місяць після того, як став на протези. «Найкращий син і найкращий батько. Наскільки він любив свого сина, наскільки це був сильний зв’язок. Він все для нього робив», – каже мати.
Ще через 2 місяці Володимир взяв участь в перших Іграх Героїв у Києві. Це всеукраїнські спортивні змагання з багатоборства серед військових, ветеранів та цивільних, які отримали поранення та ампутації кінцівок. Неодноразово ставав учасником Ігор. «Володимир Ковальський – найстарший атлет команди «Ігри Героїв». На його життєрадість, почуття гумору та силу волі слід рівнятися усім нам!», – зазначали на сторінці змагань.
У 2018 році Володимир відкрив у Бучі власну автомайстерню, де займався перевіркою та ремонтом форсунок. У цей час він також почав будувати будинок для своєї родини. «Так сталося, що він дуже спішив жити. Весь час він дуже тяжко працював. Він не тільки сам будував будинок, але й багато чого там садив. Я йому ще казала: “Синочок, і так тяжко. По 10 годин на протезах, спина болить ввечері”. А він ніколи не жалівся. Весь час – то паркан ставить, то туйки садить. Так давай маленькі ж, говорю, ну нащо такі великі. “Ні, мама, хочу побачити, як вони виростуть”».
«У нього було прекрасне почуття гумору, іноді чорного, над собою. В душі добряк, а зовні суровий козак. Ставлю його собі як приклад, взірець», – згадує про чоловіка його друг зі студентських років Михайло.
Боротьба за свободу
Революція Гідності
«Коли це почалося, ми дивилися новини по телевізору, і він аж підскакував від злості, від всього, що відбувалося, від несправедливості», – пригадує Катерина протести на Майдані.
Коли почалися розстріли мирних, Володимир не міг стояти осторонь. Замість роботи він поїхав в епіцентр подій. На Хрещатику він допомагав носити шини, каміння в мішках, будував барикади разом з іншими людьми.
АТО
«У нього були дуже сильні відчуття після Майдану – він зрозумів, що просто не може залишитися тут, удома. Коли я дізналася, що він вже зібрав рюкзак в навчальну частину, то у мене був шок. Я відмовляла його. Але то було безрезультатно», – згадує Катерина рішення Володимира доєднатися добровольцем до війська.
У січні 2015 Володимир поїхав на навчання, а вже у березні направився до військової частини. Спершу Володимира призначили на посаду замполіта (заступника командира з політичної частини), втім він не хотів працювати з персоналом. Вже через кілька місяців здобув посаду командира розвідувального взводу у 14-й окремій механізованій бригаді. Служив зі псевдо «Інженер».
«Коли він пішов в АТО, я йому казала: “Синочок, там же вбивати треба”. А він каже: “Мама, це ж вони прийшли до нас. То це не вбивати, це ми захищаємося”», – пригадує Олена.
14 березня 2016 року Володимир підірвався на міні під час виконання бойового завдання у сірій зоні в районі села Ясне, поблизу Донецька. Внаслідок підриву на міні він втратив обидві ноги. Попри важкі операції у Волновасі, Дніпрі та Києві, Володимир не втрачав оптимізму. «В госпіталі, прямо в палаті він мав силу жартувати, з того що не має двох ніг. Фізично сильний, ініціативний, відповідальний, витривалий; він мав неймовірну силу духа, високі моральні, патріотичні переконання та високе відчуття справедливості», – каже друг Михайло.
Вже менш ніж через півтора місяця після ампутації Володимир став на протези, продемонструвавши неймовірну волю до життя.
«Розумний та цілеспрямований, він не зупинявся перед життєвими питаннями та різного роду ситуаціями, наполегливий. Після отриманого поранення в АТО Володимир зміг швидко відновитись та брав участь у змаганнях “Ігри Героїв”, – згадує Михайло.
Повномасштабне вторгнення
«Зранку я пішла збиратися на роботу. Дмитрика – збирати садочок. І тут бабуся дзвонить. Я піднімаю слухавку, а моя мама каже: “Катя, Київ бомблять”», – таким був ранок 24 лютого Катерини. Жінка одразу набрала Володимира, після чого він поїхав все готувати – заправляти машину, купувати продукти. «У нього була своя стратегія – він ніколи не панікує, він все робить холодно і чітко».
В той же день чоловік об’їздив військкомати в регіоні – шукав зброю хлопцям з тероборони. Згодом забрав Катерину та Дмитра до себе, оскільки не жив разом з ними. «З Володею було, як за кам’яною стіною», – каже жінка.
У складі ГО «Бучанська варта» та іншими добровольцями Володимир патрулював центр міста.
Загибель
«27 лютого Дмитрик прокинувся рано. Просив, щоб тато з ним побавився. Володя трішки затримався з ним та погрався – це все було під звуки вибухів та прильотів. І згодом у військовій формі вийшов з будинку. Він пішов собі рівно, на протезах пішки. Це ми його бачили вже в останнє».
Того дня російська бронеколона намагалася прорватися через Бучу до Києва по вулиці Вокзальній. Володимир разом із групою добровольців зайняли позиції в районі ТЦ «Новус». Побратими, знаючи, що Володимир на протезах, до останнього намагалися відмовити його від участі в бою та закликали піти додому. Проте його відповідь була рішучою: «Я не буду сидіти в інвалідному візку. Якщо вони прийшли сюди – я буду захищати. Тільки дайте мені зброю».
Сили були нерівними: шестеро Захисників проти колони з двох сотень одиниць ворожої техніки. Коли стало зрозуміло, що потрібно відходити, бійці знову почали хвилюватися за Володимира, адже на протезах неможливо швидко впасти під бордюр чи стрімко змінити позицію під обстрілом. На заклики відступати Володимир відповів: «Ні, я нікуди не піду. Не переживайте за мене».
Завдяки діям групи вдалося затримати ворога та навести на колону українську авіацію, яка згодом вщент спалила техніку окупантів на Вокзальній.
Володимир Ковальський загинув 27 лютого 2022 року у центрі Бучі, за 2 вулиці від власного дому. Він став одним із перших захисників, які віддали життя за Бучу, довівши, що справжня мужність не має обмежень. За словами очевидців, останніми словами Володимира були: «Йдіть, хлопці. Я вас прикрию».
Нагороди
Володимир Ковальський нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», «Орденом добровольця» та медаллю «За заслуги перед містом Буча».
2 червня 2023 року Бучанська міська рада після активної участі місцевої громади, запросила подання Президенту Україну на присвоєння звання «Герой України» захиснику Бучі Володимиру Ковальському.
22 серпня 2025 Володимиру Ковальському указом Президента Володимира Зеленського було присвоєно звання «Герой України». Наразі родина чекає запрошення на нагородження.
Вшанування пам’яті
17 травня 2022 року Катерина Українцева спільно з родиною Ковальських влаштувала прощальну ходу на честь Володимира. Колона бучанців пройшла 2 кілометри від місця його загибелі до місця поховання.
У той же день біля штабу «Бучанської варти» присутні підписали петицію Президенту України щодо присвоєння Володимиру Ковальському звання «Герой України».
На Всесвітній конференції сценаристів World Conference of Screenwriters 2022 у Копенгагені показали короткометражний фільм про Володимира Ковальського «Моєму найкращому другові».
19 травня 2022 Володимиру Ковальському було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Буча».
12 квітня 2023 БМР прийняла рішення при перейменування вулиці Пушкінської на честь полеглого Воїна.
6 серпня 2024 у Бучі відкрили меморіальну дошку на честь Героя.
Портрет Володимира розміщений на Стіні пам’яті загиблих за Україну на мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Також пам’ять Володимира вшанована на Майдані Незалежності.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Підтримано коштами шведської допомоги розвитку. Зміст матеріалу є відповідальністю Thebuchacity і не обов’язково відображає позицію Sida чи Уряду Швеції.
