Буча Бучанська громада Інтерв'ю Публікації

Атмосфера, історія та таємниці «Будинку Уварової»: інтерв’ю з директоркою музею Аллою Багіровою
А

8

Ворзельський музей «Уваровський дім» — місце, де живе історія не лише окремої будівлі, а ціла епоха, в якій переплелися карколомні події ХХ століття і долі людей через призму розвитку Ворзеля як дачного поселення, його архітектурну та історичну спадщину. Колишня приватна резиденція сьогодні є музейним простором та важливою частиною культурного життя громади.

Про історію будинку, особливості його архітектури, значення музею для Ворзеля та зв’язок місцевої дачної забудови з європейськими архітектурними традиціями говоримо з директоркою музею Аллою Багіровою.

— Ви працюєте директоркою музею з 2023 року. Що привело в цю царину? Наскільки мені відомо, ваша попередня діяльність пов’язана з журналістикою.

— За фахом я — історик, тривалий час пропрацювала в журналістиці, цікавлюсь мистецтвом. Коли мені запропонували очолити музей, у моєму житті неначе зійшлося все. Як історик я занурююсь в глибини, відкриваю для себе імена, людей, події. Це насправді дуже цікаво, тим більше, що наш регіон не обділений на імена та життєві долі видатних особистостей. Музей — це місце, де живе історія. На сьогоднішній день, в умовах війни, коли Україна виходить із тіні російських міфів і постає як самодостатня держава, зростає і зацікавленість минулим. Ми маємо «докопатися» до нашого істинного коріння. Саме тому музей, як скарбниця пам’яті, останнім часом притягує все більше і більше відвідувачів – представників різних поколінь.

— «Уваровський дім» наступного року святкуватиме свій ювілей – 20 років. За цей час він вже став брендом Ворзеля і загалом Бучанської громади. Чи можемо ми стверджувати, що це місце зберігає історію всієї України?

— «Уваровський дім» наразі є візитною карткою Бучанської громади. Це результат великої роботи, що триває вже два десятиліття.
Хоча музей вже давно перестав бути виключно місцевим хранилищем історичної пам’яті. Будинок Уварової — єдиний в Україні заклад, який комплексно відтворює феномен розквіту дачної агломерації Київського регіону кінця XIX — початку XX століть. За концепцією подібних ворзельському — в державі немає.
Спочатку створення експозиції музею будувалося з орієнтацією насамперед на історію родини Терещенків-Уварових та їхнє родинне гніздо. Однак, наразі ми розглядаємо напрями нашої діяльності з огляду на те, що історія Ворзеля значно багатша і не може замикатися лише на двох, навіть найгучніших, прізвищах. Тут жили, творили та знаходили натхнення видатні вчені, композитори, письменники й поети. Ця інтелектуальна та мистецька лінія не перервалася минулим століттям — вона триває й досі в особах наших сучасників.

— Розкажіть детальніше про походження самої будівлі. Усі звикли пов’язувати її з графинею Уваровою, але яка реальна хроніка заснування цього маєтку?

— Якщо розплутувати цей історичний клубок, то починати варто зовсім не з графині. Наталія Уварова придбала цей маєток лише в 1912 році. А от побудував цю будівлю Карл-Генрих Септер — київський підприємець німецького походження.
Карл Септер починав свій бізнес із хірургічного інструментарію та оптики, а згодом здійснив справжній торговий прорив — відкрив на Хрещатику масштабний торговельний дім, який за сучасними мірками можна порівняти із гіпермаркетом “Епіцентр”. Там можна було купити абсолютно все: від імпортної ляльки чи дощовика до килима і будь-якого будівельного матеріалу.
Маючи значні статки, Септер вирішив інвестувати у заміську нерухомість. У 1902 році він викупив 40 ділянок — 27 гектарів ворзельської землі. Він не просто планував гуляти цими лісами, а замислив звести справжнє паркове котеджне містечко. І першим об’єктом цього амбітного проєкту у 1906 році став саме цей будинок, витриманий у вишуканих формах стилю модерн.

— Чи відомо, хто проєктував цей маєток?

— Точного імені в архівах поки не знайдено, проте маємо надзвичайно переконливу гіпотезу. Одним із перших покупців ділянок у Йосипа Пеховського (власник ворзельських земель) був Михайло Бобрусов — головний інженер будівництва Бессарабського ринку в Києві та відомий архітектор. Ймовірно, що саме Бобрусов розробляв проєкти для найбагатших замовників Ворзеля, зокрема для маєтку Септера та будинку фармацевта Альберта Зейделя.

— Як у цій історії з’являється постать Наталії Уварової і чому довкола її імені виникає стільки дискусій?

— У 1912 році Карл Септер із невідомих причин вирішує продати свою ворзельську нерухомість. Звичайній людині купити територію площею 27 гектарів було неможливо, але під силу Наталії Уваровій, представниці династії Терещенків — цукрозаводчиків і благодійників. Вона була молодшою дочкою Федора Терещенка.

У 20 років вона вийшла заміж за 27-річного графа Сергія Уварова. У 1911 та 1913 роках у подружжя народилися діти — донька Наталія та син Сергій. Для затишного відпочинку малечі на свіжому повітрі неподалік від Києва потрібна була резиденція. Саме так графиня й придбала маєток Септера.
Основною причиною купівлі цієї садиби була зручність: неподалік Київ та є пряме залізничне сполучення — вийшов з потяга і одразу вдома.

Подружнє життя Наталії не склалося, з 1914 року вони з чоловіком вже не були разом. Вона залишилася сама з двома дітьми. Але це не зупинило її підприємливу натуру.
Наталія Федорівна бувала у Ворзелі наїздами, адже її основне життя вирувало в Києві. Це була жінка колосальної енергії та філантропічного масштабу: вона утримувала два безкоштовних пологових будинки в Києві, в яких сама працювала акушеркою, опікувалася благодійними закладами та родинним спадком у Турчинівці на Житомирщині, під час Першої світової війни працювала сестрою милосердя, а гроші приходили з цукрового бізнесу Терещенків, де була її частка.

У 1918 році, у зв’язку з революційними подіями та приходом більшовиків, Наталія Уварова була змушена емігрувати до Франції. Там вона й прожила решту життя. Офіційно Наталія і Сергій розлучилися вже в 1923 році.

— Як склалася доля садиби після від’їзду власниці?

— Після націоналізації майна більшовиками садиба змінила своє призначення. У радянський період тут облаштували школу, що й допомогло будівлі зберегтися до наших днів, на відміну від багатьох інших дворянських маєтків, які були повністю зруйновані. До речі, у 20-ті роки тут викладав українську мову, літературу і політичну освіту Валер’ян Підмогильний. У 60-70-ті роки вчителі і діти організували шкільний кінотеатр «Космос», який прославився на весь Радянський Союз. Серед постійних гостей бував і Сергій Параджанов.

А щодо учнів, ворзельська школа стала стартом для багатьох науковців, діячів культури і взагалі — професіоналів, які доклали немало зусиль для процвітання і курорту Ворзель, і всієї України.

— Чи збереглося щось із первинного інтер’єру та оздоблення будівлі?

— Зовні будівля чудово зберегла свої архітектурні риси в стилі модерн — ліпнину, колони, барельєфи. Всередині ж більшість автентичних інтер’єрів була втрачена під час перепланувань у ХХ столітті. Проте сам парк навколо садиби та загальна атмосфера й досі нагадують про часи, коли тут господарювала графиня.

— Чим «дихає» і надихає громаду сьогодні «Уваровський дім»?

— Зараз «Уваровський дім» є справжнім культурним та історичним осередком. Культурним, тому тут працює і Центр культури. Історичним – завдяки музею. Сказати до слова, Ворзель давно потребує окремої будівлі Центру культури. Що стосується безпосередньо музею, то колектив постійно працює над розширенням експозиції, додаються нові експонати, відкриваються імена, пов’язані з цим краєм. Ось перед вами карта, створена мною на основі публікацій 1911 року, де за кожною дачею постають люди. Також у будівлі регулярно проходять виставки художників, творчі вечори, концерти та краєзнавчі зустрічі.

— Чи вдалося відобразити всі видатні садиби того часу?

— Наразі ми маємо відомості вже про понад сто перших мешканців Ворзеля, серед яких освітяни, науковці, актори, провідні інженери, лікарі, підприємці тієї доби. Зараз ми думаємо, як зробити цю карту в електронному форматі, щоб, натиснувши на окрему ділянку, можна було прочитати стислу інформацію про власника та історію об’єкта. Це дозволить гостям селища не просто слухати розповідь у стінах музею, а вирушати в самостійні пішохідні мандрівки вулицями селища.

— Мабуть, в експозиції є унікальні предмети, розкажіть про них.

— Насамперед, це фотографії з сімейних архівів, перші листівки з краєвидами Ворзеля, а також побутові речі того часу — від старовинного посуду до елементів дачного інтер’єру. Більшість із них передали самі мешканці. Наприклад, сучасний інтер’єр кімнати дачників майже повністю оформлений завдяки меблям, посуду, книгам родини Кисленків, які, у свою чергу, є нащадками першопоселенців Портнових і Горшкових. Експонати залу «Ретротехніка ХХ століття» — це все, чим користувалися наші діди і прадіди, живучи у Ворзелі і сусідніх населених пунктах.

— Що викликає найбільший інтерес і захоплює відвідувачів, які приходять до Уваровського дому вперше?

— Найчастіше — саме ця атмосфера спокою та тяглості часів. Люди звикли до швидкого темпу життя, а тут, серед столітніх стін, давніх світлин і детальних карт, вони неначе зупиняються й починають зовсім по-іншому дивитися на буденні речі. А ще їх вражає, що така маленька точка на карті України вмістила в собі величезний історичний і культурний пласт. Тут що не ім’я — то глиба: Терещенки, Підмогильний, Плужник, Лятошинський, Поклад, Борисоглібська… Експонати музею нагадують іще й забуті імена, які у нашому минулому намагалися стерти. А ми їх піднімаємо і популяризуємо. Щоб про кожну постать дізнатися детальніше, треба просто відвідати музей.

— Що змінилося у вашому сприйнятті Ворзеля після деокупації та поверненні додому?

— Нічого. Я повернулася, тому що як любила Ворзель, так і люблю. Для мене нічого не змінилося в його сприйнятті. Якби щось змінилося, я б сюди не повернулася. Дуже рада, що будівля музею збереглася навіть під час окупації, враховуючи, що вона стара і потребує капітального ремонту. В умовах війни ми розуміємо, що це надзвичайно складно, тому будемо чекати перемоги.
А пережите під час окупації в подальшому стало стимулом до написання книги «Україна: пекельний 22-й» у співавторстві з Юлією Бережко-Камінською.

Вважаю, що мені пощастило. Я змогла поділитися цим болем, який не накопичився, а знайшов вихід у творчості. І цінність цієї книжки не лише в тому, що вона існує сьогодні. Вона залишиться назавжди як документ. Це голоси тисяч людей, які там зафіксовані.

— Що б ви побажали тим, хто ще жодного разу не відвідував Уваровський дім?

— Просто завітати до нас при першій нагоді. Незалежно від того, чи цікавитеся ви історією рідного краю, чи шукаєте натхнення, чи просто хочете відчути атмосферу цього місця. Наші двері завжди відчинені для гостей.