Для багатьох українських військових, які отримали важкі поранення й травми на фронті, спорт стає не просто можливістю підтримувати фізичну форму, а справжнім містком до соціалізації, реабілітації та нового сенсу життя.
Історія нашого співрозмовника — це приклад того, як прагнення не здаватися перетворюється на вагомі здобутки: від перших тренувань у Бучі до завоювання золотої медалі на міжнародних змаганнях у США та заснування власної ветеранської команди. Нещодавно Сергій став чемпіоном України з волоейболу сидячи.
Ми поспілкувалися з ветераном, який став тренером команди з адапивного волейболу Сергієм Гурдузом про перемогу у міжнародних змаганнях, роботу з побратимами в Бучанській громаді та значення спортивної підтримки для кожного, хто проходить шлях відновлення.
— Розкажіть, якими були ваші перші емоції після перемоги у волейболі сидячи на міжнародних змаганнях у США?
— Словами не передати! Емоції були виключно позитивні. Звісно, ми їхали за результатом, але найбільше вразила підтримка іноземних команд — особливо американців та британців. Вони щиро раділи за нас, вболівали й підтримували. У них немає заздрощів: програли — потиснули руки та привітали. Культури вболівання й взаємоповаги в них дійсно варто повчитися.
Також надзвичайно пам’ятним моментом стало те, коли після фіналу до мене підійшла командирка частини, полковник Марисі Фостер (Maryna Foster). Вона зняла свої погони полковника, вручила їх мені й сказала: «Ти сьогодні найкращий, ти сьогодні командир». Для мене це було, мабуть, найціннішим визнанням і найсильнішою емоцією за всю поїздку.
— Якою була конкуренція на цих змаганнях і що найбільше запам’яталося з поїздки за океан?
— Конкуренція була високого рівня. Початок фінальних ігор дався нам дещо легше, але в другій партії боротьба була запеклою — ми буквально виривали останні м’ячі й виграли з перевагою лише в два очки!
Окрім турніру, була гарна можливість адаптуватися й побачити країну: ми відвідали Лос-Анджелес, Беверлі-Гіллз, Голлівуд, а також побували на матчі NBA між Los Angeles Lakers та Boston. Але найцінніше — це комунікація з американськими льотчиками та військовими. Ми обмінювалися спортивною формою, дарували один одному сувеніри.
— Як ви взагалі потрапили до складу ветеранської збірної України на Air Force та Marine Corps Trials?
— Спочатку був загальний відбірковий етап в Україні серед понад 400 учасників. Потрібно було обрати 3-4 дисципліни. Я спробував плавання, стрільбу з лука та волейбол сидячи. У волейболі виборов перше місце. Потім із 45 найкращих претендентів відібрали 15 спортсменів для поїздки. Коли мені зателефонували й повідомили, що я в складі — я сам спочатку не міг у це повірити!
— Як адаптивний спорт з’явився у вашому житті та як ви стали тренером?
— Спортом я займався завжди, але після отримання травми хребта тривалий час не знав, чим себе зайняти. У настільному футболі чи класичних видах грати вже не міг. Знайома скинула мені у Facebook інформацію про волейбол сидячи. Я знайшов контакти, приїхав на перше тренування — і, чесно кажучи, спочатку було дуже важко фізично, адже пересуватися на руках і спині вимагає серйозного навантаження.
Але мені дуже пощастило з оточенням: велику роль у моєму розвитку відіграли гравці паралімпійської збірної та команда «Фенікс» з Макарова. Мій наставник Анатолій Петрович якого, на жаль, не стало цього року, та брати Прищепи вчили мене нюансам гри. Згодом я зрозумів, що хочу ділитися цим досвідом і залучати інших ветеранів.
Зараз я навчаюся у Національному університеті фізичного виховання і спорту України на тренерській діяльності й викладаю в Академії спорту.
— Розкажіть про створення власної команди Volley Brothers. Хто до неї входить?
— У січні цього року ми з побратимами вирішили створити нову команду під назвою Volley Brothers («Волейбольні брати»). У нас грають хлопці з усієї України: Харківщини, Донеччини, Дніпропетровщини, Чернігівщини, а також із Бучі, Іванкова, Демидова.
Цього року ми з’явилися на Чемпіонат України та пройшли його із 13 перемогами поспіль, не зазнавши жодної поразки! Багато хто каже, що нам це вдалося легко, але насправді це результат важких тренувань, духу й характеру кожного з хлопців.
— Як відреагували ваші підопічні та колеги в Україні на ваші здобутки у США?
— Реакція була дуже теплою та позитивною! Багато побратимів і друзів казали: «Ми навіть не сумнівалися, що ти повернешся з перемогою!»
Для моїх підопічних у Бучі та хлопців, які зараз проходять реабілітацію в госпіталях, це стало додатковим стимулом. Наприклад, до нас на тренування приїздить хлопчина з ампутацією ноги та пораненням руки, який працює однією рукою краще, ніж дехто двома. Бачачи такі міжнародні успіхи, хлопці розуміють, що адаптивний спорт відкриває перед ними увесь світ.
— Що б ви порадили ветеранам, які тільки думають про те, щоб долучитися до спорту, але вагаються?
— Головне — зробити перший крок і не закриватися в чотирьох стінах. Сидіти вдома — це точно не вихід. Жоден психолог не замінить спілкування в колі своїх, де тебе розуміють без слів.
Спорт — це найкраща реабілітація та соціалізація. Не обов’язково обирати волейбол: є настільний теніс, стрільба з лука, плавання, баскетбольні крісла, дартс, дайвінг чи боулінг. Головне — знайти те, що до душі, спробувати та повертати собі радість від життя й нових перемог!
Раніше ми писали: «VolleyBrothers» із Київщини здобули дві перемоги на старті Чемпіонату України з волейболу сидячи
Thebuchacity – незалежне онлайн медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу довільним донатом чи підпискою у MonoBase.
