Коли я вперше їхав у комерційний тур в Чорнобильську зону в 2007 році, у нашій групі були люди з різноманітною атрибутикою гри “S.T.A.L.K.E.R.”, жовтими значками радіаційної небезпеки та ефектними респіраторами. Автобус переповнювало збуджене передчуття фотосесій у покинутому місті та на фоні саркофага ЧАЕС.
Але коли ми в’їхали у Прип’ять наш гід, колишній прип’ятчанин Олександр Сирота, попередив: “Не забувайте, що тут не гра “Сталкер” чи якийсь постапокаліптичний фільм, а місце найбільшої техногенної катастрофи в історії людства. Місце трагедії десятків тисяч людей. Тому майте повагу до того, що тут сталося, і до пам’яті людей, які тут жили”.
Ці слова згадалися мені, коли у 2022 році, через кілька місяців після деокупації Бучі, почув про комерційні тури туди.
Не те, щоб я вважав такий “туризм” у своє рідне місто, яке пережило воєнні злочини росіян, абсолютно неприйнятним. Навіть навпаки.
Так званий “темний туризм” (“dark tourism”) давно і виправдано існує – поїздки по місцях, де сталися трагедії, катастрофи, масова загибель людей. Насправді, це ефективний спосіб розповідати та осмислювати історію.
Концтабір Аушвіц-Біркенау, Ground Zero в Нью-Йорку на місці теракту 11 вересня чи Норманські пляжі, де в 1944 році висаджувалися союзники (яскраво зображені у “Врятувати рядового Раяна”), – культові локації, що можуть впливати на світосприйняття.
Зрештою, Чорнобильська зона, де я бував багато разів і як турист, і як журналіст, – класичний приклад “темного туризму”, куди щороку до коронавірусу та великої війни приїжджали десятки тисяч іноземців з усього світу і де їм розповідали про реальність аварії на ЧАЕС (і що правильно писати “Chornobyl”, а не “Chernobyl”).
Тож і Буча, яка, так вже сталося, тепер назавжди увійшла в історію як символ воєнних злочинів російської армії проти цивільних, приречена бути об’єктом “темного туризму” у тому чи іншому вигляді.
Питання, утім, не у власне турах по місцях вбивств бучанців, і навіть не у комерційній складовій. Питання у тому, як саме буде розповідатися історія Бучі і чи буде зберігатися та сама “повага до того, що тут сталося”, про яку говорив прип’ятчанин Сирота.
Найменше мені б хотілося б, щоб про історію моїх вбитих друзів і сусідів розповідали люди без емпатії і хоча б мінімальних знань про те, що реально сталося.
Щоб це не перетворювалося на тури заради селфі “я на вулиці в Bucha, де розстріляли сто людей”. А все ж доносило справжню історію про події, які відбулися в Бучі, і про бучанців, які тут загинули.
З 2022 року я провів більше десятка умовних “екскурсій” по різних місцях в Бучі – для своїх друзів, для колег-журналістів та для груп іноземців.
У цій статті я хотів би розповісти трохи про місця пам’яті в Бучі. Можливо, це допоможе зробити “темний туризм” в Бучу справді осмисленим.
Корисними будуть також різні вказівники, електронні табло та медіаресурси, які створила влада Бучі, наприклад, Bucha Memory.
Стіна пам’яті і Храм Святого Апостола Андрія Первозванного (братська могила)
Це місце – символ всієї Бучі, саме сюди приходять всі міжнародні делегації.
Зараз ця локація виглядає як меморіал, але навесні 2022 року все було не так. Тут була глина від могил.
Людям, які виживали у Бучі, вдалося домовитися з росіянами, щоб звозити сюди тіла загиблих. Не про всі тіла і не про всі місця, звідки можна було забирати трупи, змогли домовитися (зі Склозаводу не дозволяли). Є і відоме відео про перші 33 тіла, які там закопали.
Я робив запит у поліцію про кількість похованих тут. Офіційні дані такі:
“На території церкви виявлено 7 окремих місць поховань, в яких було 116 тіл (86 – чоловічої статі, 30 – жіночої), з них:
- 2 масових поховання – кількістю 46 осіб та 62 особи відповідно;
- 2 групових – це 3 та 2 особи відповідно;
- 3 одиночних.
В одному з групових поховань виявлено тіла 2 малолітніх дітей віком 4 та 10 років разом з матір’ю.
За результатами судово-медичних експертиз встановлено, що особи отримали 52 вогнепальні поранення, 17 вибухових травм та 4 обвуглених”.
Двоє загиблих дітей з матір’ю – це сім’я Чикмарьових, їх розстріляли під час спроби виїзду, хоча вони їхали на авто з написами “Діти”. В одній з останніх “екскурсій”, які я робив для іноземців, до мене підійшла жінка, що живе тут поруч, і попросила: ви ж розкажіть їм про Чикмарьових, я знаю їхню бабушку, от тут поруч наші будинки, а тут її внуки лежали.
Також у братській могилі біля церкви виявили тіло мого однокласника – поліцейського Юрія Чабаха. Так і невідомо, як і коли він загинув. Тіло виявили після ексгумації в квітні 2022-го.
На меморіальній стіні, яку встановили на місці могил, написані імена загиблих, за кожним прізвищем – історія людини і її сім’ї.
Прапор і Площа захисників Бучі
Прапор і меморіал на межі Бучі і Ворзеля — це місце, де Сили оборони намагалися зупинити окупацію.
3 березня 2022 року там прийняли бій кілька десятків українських бійців проти російської механізованої колони, що рухалася зі сторони Бородянки.
Росіян було більше і вони були з бронетехнікою, але українські військові змогли протриматися якийсь час на комплексі “Вілла Сан-Маріно”.
Вичерпно про ті події розповідає білоруський доброволець Денис “Кіт”. Тоді загинув інший білоруський доброволець Ілля “Литвин”, на честь якого названа вулиця поруч (на фото Ілля на задньому плані).
Яблунська 144 (“Агробудпостач”)
Місце розстрілу українських тероборонівців, які не встигли відступити, коли та сама колона росіян увійшла в Бучу.
Вони сховалися в одному з будинків поруч, але 4 березня їх під час зачистки виявили російські військові з 76-ї десантно-штурмової дивізії (“псковські десантники”) й провели на базу “Агробудпостач”, де у росіян був штаб.
Одного з тероборонівців убили одразу пострілом в голову, кількох інших почали допитувати. Коли один з них зізнався, що вони не будівельники, а бійці Тероборони, їх відвели за ріг і розстріляли.
Тут загинуло восьмеро захисників Бучі: Анатолій Прихідько, Андрій Матвійчук, Андрій Вербовий, Денис Руденко, Андрій Дворніков, Святослав Туровський, Віталій Карпенко та власник будинку, де вони ховалися, Валерій Котенко.
Дізнатися про їхню історію можна у фільмі BBC “Я звертаюся до нього за іменем” чи розслідуванні Радіо Свобода “Буча. Хто вбивав та катував на Яблунській?”
Вулиця Вокзальна
Тут відбулася перша невдала спроба окупації Бучі.
Саме через цю вулицю 27 лютого 2022 року колона тієї ж 76-ї дивізії ВДВ проривалася з Гостомеля в напрямку Ірпеня і Києва. Але на Вокзальній їх зупинили українські сили і більшу частину колони знищила артилерія.
Кадри зі спаленою бронетехнікою росіян, включно з достатньо новітніми зразками, такими як БТР-82 та БМД-4М, – саме звідси.
Почитати про вулицю Вокзальну можна на Bucha Memory або в інтерв’ю одного з тих, хто зупиняв колону: “Як прийшли, так на той світ і ушли! Дід Валентин, який зупинив колону ворога в Бучі, знову в строю”.
Кінець вулиці Яблунської (Сквер пам’яті)
Місце наймасовіших розстрілів цивільних у Бучі.
Саме через цей район багато бучанців намагалися евакуюватися з окупованого міста до Ірпеня, який утримували українські сили.
І тут їх розстрілювали російські військові – людей у машинах, на велосипедах та піших, які не знали про небезпеку, а просто хотіли вижити.
Про те, що сталося на цьому місці та на всій вулиці Яблунській, можна почитати у статті ВВС “Яблунська і тіні вбитих. Прогулянка найкривавішою вулицею Бучі”.
Всього ж у бучанській громаді (Буча плюс навколишні селища і села) за 33 дні російської окупації з 27 лютого до 31 березня 2022 року загинуло 555 людей, з них 12 – діти.
Головний меседж
Описаний список місць в Бучі та біля неї – не вичерпний. Є й інші місця, які розказують історію – спалена російська техніка по дорозі до Дмитрівки, український блокпост біля “Жирафа”, зруйнований дім культури та кладовище машин в Ірпені, Романівський міст, меморіал в Мощуні. Зрештою, навіть у Бучанському міському парку залишаються сліди від прильотів мін.
Іноземці по-різному реагують на розповіді про кожну з бучанських локацій. Хтось мовчки все сприймає, у когось в очах читається здивування чи страх, а хтось дуже емпатично переживає, каже “Ох, не може бути” і йде ближче роздивитися отвори від куль на місці розстрілу тероборонівців.
В кінці я запитую про враження і, звичайно, найсильніші відчуття від того, що одна справа – бачити все на фото в новинах, і зовсім інша – побувати на цих місцях і особисто побачити, де все відбулося.
Чоловік з Британії сказав, що його вражає, як швидко звичайне місто зі звичайними жителями перетворилося на місце боїв і смертей.
А один італієць нещодавно дуже здивував мене своєю обізнаністю про російсько-українську війну і відчувалося, що йому справді цікаво потрапити в Бучу, про яку він стільки чув.
Але говорячи з іноземцями, мені завжди важливо донести головний меседж: що всі твердження росіян про “Буча постановка” – абсолютна брехня.
Що насправді російські “елітні” псковські десантники та інші підрозділи, які все життя готувалися воювати, просто не змогли захопити Київ, а тому розстрілювали цивільних бучанців.
Що ви своїми очима бачите, де все насправді сталося, і що зробити таку “постановку” фізично неможливо.
Якщо вдається переконати у цьому бодай одного іноземця, можливо, це вже виправдовує весь dark tourism (темний туризм).
Головне, щоб при цьому лунали ті самі слова про “повагу до того, що тут сталося”. Тому що це повага до всіх загиблих у Бучі.
Автор статті В’ячеслав Шрамович, спеціально для Thebuchacity.
Thebuchacity – незалежне онлайн медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу.
