Ворзель та Буча — місця з особливою атмосферою, що відновлюються після важких випробувань завдяки невтомним і відданим місцевим жителям. Анна — корінна ворзелянка, а її чоловік Юрій — корінний бучанець. Вони починали свою справу «з нуля» та без досвіду в ресторанному бізнесі, подружжя створило у Ворзелі культову кав’ярню «Престо», а згодом і затишне рестро-кафе «Хвоя».
В інтерв’ю Анна та Юрій розповідають про те, як зароджувалися їхні заклади, про труднощі окупації та відключень світла, переймання досвіду за кордоном, а також про те, як їхня родина й бізнес з перших днів повномасштабної війни допомагають українським військовим.
— Розкажіть, як почалася ваша історія у Ворзелі? З чого взагалі зародилася ідея відкриття кав’ярні «Престо», а згодом — «Хвої»? І чим для Вас як подружжя особливий кожен із цих закладів?
Анна: Ми взагалі місцеві: я — корінна ворзелянка, Юра — корінний бучанець. Працювали абсолютно в інших сферах: я за освітою інженер-економіст у транспортній галузі, довгий час працювала в міжнародній логістиці; Юра закінчив політехнічний інститут і викладав у школі, згодом також в логістиці. Для нас ресторанна сфера була абсолютно незнайомим бізнесом.
Майже 14 років тому, коли я була в декреті з першим сином Денисом, гуляла селищем і помітила, що у Ворзелі взагалі немає місця, де можна випити каву. Колись, у давні часи, Ворзель був розквітаючим курортом. Моя мама розповідала, що сюди приїжджали по закупки з інших міст. Тут навіть був магазин музичних інструментів! Але потім був період занепаду. І от я кажу чоловікові: «Давай спробуємо створити щось своє».
Знайшли приміщення, підбирали все самі — так і народилося «Престо». На той час це була перша кав’ярня. Нам казали: «Та ви закриєтесь скоро, кому тут потрібна кав’ярня та ще й без алкоголю?» Але ми йшли вперед. Назву «Престо» запропонувала моя мама — вона музикант, а в італійській музичній термінології це означає «швидко».
Згодом ми зрозуміли, що людям немає де повноцінно пообідати чи провести час із друзями. Так виникла «Хвоя». Все в закладі робили власними руками: фарбували, кріпили, вигадували декор. Наші діти ростуть тут — для них це другий дім.
— Чи мали Ви досвід у цій сфері раніше або, можливо, переймали його за кордоном чи в інших містах?
Анна: Досвіду у нас не було взагалі. Юра спочатку чотири місяці працював баристою, я робила випічку. Закінчували курси, багато читали, пробували. Ми переконалися: бізнес працює лише тоді, коли ти особисто занурений у кожен процес.
Юрій: Ми часто буваємо в поїздках — як за кордоном, так і в Україні, — і завжди звертаємо увагу на цікаві рішення. Надихаємося, привозимо якісь ідеї, щоб адаптувати їх під нашого українського та місцевого гостя. Водночас дослухаємося до порад наших гостей, які теж подорожують і підказують, що можна покращити. Проте можу впевнено сказати: в Україні сервіс та кухня — найкращі!
— Як назва «Хвоя» пов’язана з місцевістю?
Анна: Нам дуже хотілося відобразити суть нашого селища. Ворзель завжди асоціюється з соснами, парками й свіжим повітрям. Тому назва «Хвоя» виникла природно. Цікаво, що коли ми відкривалися 7 років тому, подібних назв практично не було. А зараз ми знаємо як мінімум чотири заклади з такою назвою по Україні.
— Як на Вашу роботу вплинули окупація, постійні відключення світла та інші труднощі війни?
Анна: Це вічний стрес, але ми навчилися шукати рішення. Коли був перший блекаут, Юра на вулиці в казані на вогні готував «страви незламності» — плов, бограч, грибну юшку. Кухня в закладі без світла не тягнула, тож ми готували на вогні, зігрівали людей і піднімали настрій.
Під час окупації ми з дітьми були у Ворзелі в підвалі. В один із днів, коли навколо вже їздили ворожі колони, Юра побіг до «Престо», щоб винести й сховати кавомашину вагою 70 кг. Це було надзвичайно ризиковано, але він устиг добігти назад до підвалу. Заклад «Престо» вцілів, хоч і були розбиті вікна. А в «Хвою» дивом ніхто з окупантів навіть не зайшов. Після деокупації ми відновлювали роботу самостійно, знаходили нових постачальників і тішилися кожній чашці кави, яку готували для ворзелян.
— Розкажіть про Вашу волонтерську діяльність та допомогу армії. Як виникли ці ініціативи?
Анна: Це сталося відразу після деокупації. Ми закривали потреби наших ворзелян і знайомих військових. Частину коштів від продажу страв, приготованих на вогні під час блекаутів, завжди відкладали на ЗСУ. Згодом відкривали збори на амуніцію, каски, дрони Mavic, автівки, запчастини для РЕБів, тепловізори.
Ми організовували благодійні велозабіги, робили майстер-класи для дітей і дорослих (готували кутю, піцу, розмальовували пряники), проводили лотереї до річниць закладів. У наших кав’ярнях від перших днів після деокупації стоять банки для зборів на ЗСУ.
— З якими потребами військових Ви стикаєтесь найчастіше зараз?
Анна: Потреби змінилися: якщо на початку потрібна була базова амуніція, то зараз це переважно техніка, дрони, ремонт і купівля авто. Збирати кошти стало значно важче — люди виснажені. Але ми шукаємо варіанти: робимо інтерактивні збори, даруємо подарунки за донати.
Крім того, дуже важлива й просто людська підтримка. Військові, які приходять до нас у відпустку або проїздом, потребують спілкування, уваги та відчуття, що в тилу про них пам’ятають і чекають.
— Ви з Юрієм — не лише партнери в бізнесі, а й подружжя та батьки трьох дітей. Як Вам вдається поєднувати родинне життя, бізнес і волонтерство?
Анна: Секрет у тому, що для нас бізнес — це і є частина нашої родини. Наші працівники — це наша сім’я, ми завжди підтримуємо один одного. А діти ростуть разом із нами в цьому середовищі. Вони змалечку беруть участь у всьому: донька Стефа допомогла офіціантам і сама плела браслети, щоб продавати їх у кав’ярні та задонатити на ЗСУ; старший син Денис
, донька Стефа та чоловік залучені до пластунських ініціатив та зборів.
Ми показуємо їм власним прикладом, що важливо бути чуйними, любити свою країну й свій рідний Ворзель.
