Музика — це не просто ноти чи звуки, це жива пам’ять поколінь, яка передається від серця до серця. Героїня нашого інтерв’ю знає про це як ніхто інший, адже її власний творчий шлях розпочався ще у шість років на сцені місцевого клубу. Зростаючи в атмосфері, де пісня була справжнім родинним покликанням, вона пройшла шлях від юної співачки до професійної співачки, талановитої аранжувальниці та наставниці для десятків дітей.

Ольга Токар — співачка, хормейстерка, аранжувальниця, художня керівниця Театру пісні «Джерела», ведуча і вже другий рік викладачка Бучанської дитячої школи мистецтв імені Левка Ревуцького.
У відвертій розмові музикантка ділиться теплими спогадами про перші родинні виступи, розповідає про магію створення хорових партитур для відомих колективів та пояснює, чому найбільша нагорода для неї — це щирі дитячі усмішки й щасливі очі її вихованців.
—Пані Ольго, розкажіть хто у вашій родині ще співав і з чого почалася ваша любов до музики?
— В нашій родині співає мама. Вона аматорка, але її називали народною артисткою Тошківської УРСР. (Тошківка, Новотошківське — це наше селище). Мама має дуже красивий голос і сама змалечку привела нас в клуб місцевий, де ми росли і концерти були складені так, що дві третини програми — наші номери.
— Тобто вона вас залучала до творчості з ранніх років?
— Так. Дуже сприятливі умови були. Я постійно співала: десь з шести років почала вже співати в клубі під баян, а сестричка моя, відповідно, з трьох. Перша наша пісня була феєрична, з якою ми об’їздили всю Луганську область, це була «Козачка твоя» Раїси Кириченко. Співали на три голоси: я, мама і сестричка.
— Пам’ятаєте свій найперший спільний виступ?
— Із найяскравішого — коли сестричці Олені було три роки, вона не доставала до мікрофона, її поставили на чохол з-під баяна. І от ми у трьох співали, це був феєричний виступ, після якого ми почали їздити по всьому району. Як кажуть мудрі люди: «Знайди улюблену справу — і ти не будеш працювати ні дня». От так само і я. Зараз моя улюблена справа — це працювати з дітьми.
— Чи можете ви назвати це своєю місією?
— Так, це моя місія. Після закінчення Луганського коледжу культури та мистецтв (музичне училище), диригентсько-хорове відділення, я працювала майже два роки в музичній школі №1 у Луганську, викладала старший і середній хори, вокал. Після переїзду до Києва було навчання у Національному Педагогічному Університеті імені Михайла Драгоманова, музвідділення. Здобула освіту магістра вокалу, диригента.
Разом з Андрієм Попругою заснувала музичний гурт Театр Пісні «Джерела», який багато років і є взірцем професійного виконання української пісні.

Наша концертна сценічна діяльність була активною – концерти, зйомки у телепроєктах, зокрема ми були частими гостями програми «Фольк Мьюзік», і до сих пір дружимо і маємо чудові, дружні відносини з засновниками цієї програми – Народною артисткою України, співачкою Оксаною Пекун і Володимиром Коваленко.
Нас знають і впізнають учасники аматорських колективів по всій Україні.

Але зараз концертна діяльність і діяльність гурту на паузі, як і у багатьох наших колег. Оскільки концертів немає, я зосередилася на роботі аранжувальника, хоча обробки я пишу з 18 років. Наприклад, мої вокальні обробки виконує славнозвісний хор «Гомін» — зокрема їхні програми часто супроводжують мої версіі пісень «Ой чий то кінь стоїть» та «Небо і земля».

Також мене запрошують в жюрі різноманітних вокально-хорових конкурсів, і я це дуже люблю — яка ж багата українська земля талантами! Дуже часто конкурсанти виконують мої обробки, і це також мене радує!
— Тобто ви створюєте хорові партитури, залишаючись впізнаваною у професійних колабораціях?
— Я називаю себе не композиторкою, а аранжувальницею. Я не пишу музику з нуля — я беру мелодію і створюю з неї багатоголосні хорові партитури, працюю у програмі Сібеліус, та за фортепіано, імпроовізую та підбираю акорди і гармонію, щоб звучання було цікавим і глибоким.
Ми працюємо в тандемі: поет, композитор, аранжувальник, і в цьому списку немає ШІ.
Співпрацюємо з українськими поетами, а музику пише мій чоловік – композитор, співак, директор Театру пісні «Джерела» – Андрій Попруга.
— Як вдається зробити давню пісню сучасною і водночас не втратити її душу?
— Не треба дуже сильно видозмінювати мелодію чи штучно заганяти її в чужі стилі. Наприклад, якщо пісня лірична, робити її швидкою я не люблю. Головне — не спотворити первісну енергію, а лише підкреслити красу мелодії гармонією.
— Ви, свого часу, брали участь у проєктах «Х-Фактор» та «Голос країни». Що вам найбільше запам’яталося з того періоду і чи змінили ці проєкти ваше життя?
— Це був яскравий епізод мого життя — на той час дуже яскравого, але ще не почутого країною.
Я не пройшла далі, бо не розвернулися крісла, і була цьому нескінченно рада. Річ у тім, що ще до виходу на сцену того дня мені дали підписати контракт. Я почала його читати, а там було написано, що на всіх прямих ефірах, незалежно від стану учасника, він має бути стовідсотково готовим до виступу. А ефіри проходили щосуботи.

На той час у мене всі п’ятниці, суботи й неділі були зайняті концертами до Днів міст, сіл. А також — весіллями, адже я ще працювала ведучою в українському стилі — була тамадою. Я уявила, що попереду осінь, а після літніх кастингів усі суботи в мене вже розписані під весілля. Адже саме на вихідні переважно припадали весілля та Дні міст. Подумала: «Ну, Дні міст — це ще можу якось поєднати». Але дивлюся на свій графік — і немає жодної вільної суботи, скрізь весілля, тож думаю: «Боже, хоч би я не пройшла!»
Саме з такою думкою я й виходила на сцену.
І коли крісла все-таки розвернулися, я, можливо, якщо ви бачили цей момент, була дуже весела, багато жартувала. Навіть сказала Олегу Скрипці: «Хочу вас обійняти й поцілувати!» Бо в голові в мене було лише одне: «Слава Богу, я не пройшла!»
А ще думала: «Ну от зараз не пройду. Чого мені стояти й плакати? Для мене, ведучої і діючої артистки, це було б не солідно. Треба піти красиво, з гідністю».
— Знаю, що ви також працюєте з дитячими колективами та передаєте свій досвід юним талантам. Як це — бути наставницею для нового покоління?
— У 2025 році мене запросили викладати у Бучанську дитячу школу мистецтв імені Левка Ревуцького, я є викладачем вокально-хорових колективів, а з цього навчального року взяла до себе в клас ще 10 дітей-вокалістів.

Маю 4 колективи — гурт «Лілейки», ансамбль «Сузір’я», старший хор «Промінь», а з цього року набрала хор учнів елементарного підрівню, 7-9 років – хор «Пташечки» і 10 вокалістів.
Робота з дитячими колективами відрізняється від роботи з дорослими тим, що діти — чисті, вони легко відкривають свої душі тобі назустріч! Всі мої учні роблять феєричні успіхи, серед усіх професійних секретів є найголовніший — люби дітей, покажи, що дитина тобі важлива, і вони будуть розквітати як квіточки і летіти на твої уроки! Як і я лечу! Це — місце зустрічі з музикою, з мистецтвом!
— Ви так тепло розповідаєте про своїх вихованців. Чи відчуваєте ви віддачу від них?
— Відчуваю велике щастя, відчуваю радість, що, по-перше, такі діти до мене прийшли, по-друге, що я змогла до них знайти ключик, а по-третє, я їх постійно хвалю. Я їх хвалю за кожну гарну нотку. Мені цього не вистачало в дитинстві — я не пам’ятаю, щоб мене хвалили ні в музичній школі, ні в музичному училищі, ні в інституті. Пройшов урок, і добре. А я хвалю. І помітила: скажеш дитині добре слово, яка ти молодець, або яка ти молодчинка, і дитина одразу починає співати по-іншому, одразу краще. Тобто я відчуваю, що їм потрібне добре слово. До речі, у мене дев’ятеро дівчаток і один хлопчик, мої учні-вокалісти.


— Чи важко керувати великою кількістю дитячих колективів і водночас залишатися творчою натхненницею?
— Керувати непросто, тому що я — один викладач на всі ці вокально-хорові колективи, але я люблю керувати – тоді і успіх – цілком твоя заслуга, і відповідальність — також твоя. Іноді мені здається, що вже забагато я набрала колективів, а потім думаю: «От би ще тріо зробити, от би ще ансамбль хлопчиків організувати, а ще б ВІА».


— Чи є певний секрет, де ви берете сили та ідеї для нових проєктів у такі складні часи?
— Три речі. Перше джерело — це моя родина — мої донька і син, мій коханий чоловік, Андрій Попруга, який мене підтримує в усьому. Він сам артист, але з самого початку моєї кар’єри саме він мене заставляв писати ці аранжування. Я казала: «Я не вмію, я ж не композитор!» А він приходив у колектив філармонії, де працював раніше, і казав: «Моя Оля напише краще».
Перша обробка була мною написана, коли мені було 18 років, я була студенткою, ще в Луганську. Я сіла писати колядку «Тиху ніч», і її взяли для київського огляду творчих колективів Луганської області, а режисер Борис Шарварко тоді сказав директору Луганської філармонії: «У вас талановитий хормейстер». Це було для мене такою відправною точкою, писати аражування, символічно, що перша обробка була саме колядка, тепер у мене більше 40 обробок саме колядок, які співають українці по всьому світу.
Друге джерело — це дітки, бучанські діти. Вони прекрасні. Спочатку старші діти зустріли мене трішки насторожено, перші пів року було справді важко. Але тепер від цих підлітків іде така любов, така повага. Вони надихають і не дають зупинятися, а я намагаюся бути для них прикладом та відкривати для них нові горизонти.
Ну а третє джерело — це мами і батьки учнів моїх колективів! Це мотивовані, активні, творчі, неперевершені супергерої. Вони — мої плечі, опора, і чарівні феї, які втілюють задуми в життя!
Так що все ж таки, правильніше сказати, що я не одна! Ми разом рухаємося вперед, даруючи нашим дітям хвилини радості у цей надскладний час!
Приходьте до нас на уроки — вам не захочеться йти і ви захочете також бути в нашому осередку!
Також читайте інтервʼю з викладачкою вокалу Ангеліною Бартош.
Thebuchacity – незалежне онлайн медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу.






