Про Олександра Руденка його дружина Наталія говорить із глибокою, відданою любов’ю, яка не згасає ні на мить. Олександр народився 28 січня 1981 року в Полтаві, і де б він не знаходився, завжди ставав душею будь-якої компанії.
Він надзвичайно веселий, життєрадісний, винахідливий чоловік і вірний товариш, який у будь-якій життєвій ситуації здатен знайти правильне рішення. Для своєї родини він є втіленням надійності, тепла та щоденної турботи.
З 10 травня 2024 року Олександр має статус зниклого безвісти на Луганщині. Проте для дружини Наталії її коханий є тут і зараз — вона береже кожну його фразу, свято вірить у його сили й щодня чекає на його повернення.
Дві освіти, переїзд у село та романтика щоденного життя
Олександр — людина всебічно розвинена та працьовита. Він здобув дві освіти: юридичну та технічну (слюсар-зварювальник). До війни чоловік успішно працював у Полтаві на хлібоприймальному підприємстві (ХПП), де його поважали й цінували в колективі за високий професіоналізм та золоті руки.
Проте Олександра завжди тягнуло до землі, до тиші та гармонії природи. Саме тому у 2015 році він прийняв рішення переїхати з великого міста до села Яреськи Шишацького району. Там він придбав будинок, створив щасливу сім’ю з Наталією та разом із нею вів господарство. Вільний час Сашко присвячував чоловічим захопленням — риболовлі, збору грибів та полюванню у дозволений для цього період.
Він дуже сильно любить дітей; попри те, що його рідна донька проживає з мамою далеко, Олександр є прекрасним хрещеним батьком і завжди з радістю проводив час зі своїми похресницями.
Для своєї коханої Наталії Олександр створив справжній затишок. Вони обожнювали разом подорожувати рідним краєм, влітку обов’язково їздили до моря, а вечорами любили дивитися історичні фільми та передачу «Світ навиворіт». Домашньою традицією стали й улюблені страви Олександра — салат «Олів’є» та оселедець під шубою, які Наталія з радістю готувала для нього постійно, не чекаючи святкових приводів.
Шлях на фронт та останнє бойове завдання
27 січня 2024 року, за день до свого сорок третього дня народження, Олександр отримав повістку до лав Збройних Сил України. Вже 5 лютого він поїхав на військове навчання до Чернігівської області, а 20 квітня чоловіка направили на схід України — в Донецьку область, де він брав безпосередню участь у бойових діях, захищаючи суверенітет та цілісність Батьківщини.
Та 10 травня 2024 року під час виконання чергового бойового завдання Олександр разом із побратимами не вийшов на зв’язок. За два дні, 12 травня, командир офіційно оголосив їх зниклими безвісти. З того дня для родини почався важкий шлях пошуків, але віра в серці Наталії залишається непохитною.
«Мені так не вистачає його “я тебе кохаю”»
Слова, які дружина Наталія щодня адресує своєму коханому чоловікові, сповнені заклику та незламної надії для всіх, хто опинився в такій же ситуації: «Я дуже сумую за чоловіком, мені не вистачає його любимої фрази “я тебе кохаю”, яку він говорив декілька разів на день. Я хочу побажати Олександру якнайшвидше повернутись додому, бо безвісти зниклі не значить загиблі! Вони не забуті, ми їх шукаємо, чекаємо, кохаємо».
Родина та друзі Олександра Руденка вірять, що його винахідливість, життєвий оптимізм та загартований у праці характер допоможуть йому вистояти у найважчих випробуваннях. На нього дуже чекають вдома, в Яреськах — чекають, щоб знову разом поратися по господарству, дивитися улюблені передачі, приготувати святкову вечерю і нарешті знову почути його рідний голос і таке довгоочікуване «я тебе кохаю» під мирним українським небом.
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
