Про Павла Демяненка його мама Ольга говорить із неймовірною гордістю та глибоким болем, який здатне вмістити лише материнське серце. Павло — відважний юнак, чий внутрішній стрижень і почуття справедливості виявилися міцнішими за сталь. Завжди веселий, щирий, готовий прийти на допомогу кожному, хто цього потребував, він із ранніх років знав, що таке чоловічий обов’язок і захист своєї родини.
Наразі Павло має статус зниклого безвісти на фронті. Проте для мами Ольги її син є тут і зараз — у кожній думці, у кожній сльозі та в кожній молитві. Вона міцно тримає в пам’яті його слова й свято вірить у диво, на яке щодня чекає вся родина.
Від дитячої мрії про справедливість до автослюсаря та перших блокпостів
Ще в дитинстві Павло мав загострене почуття справедливості. Він мріяв стати поліцейським і з дитячою впевненістю повторював мамі: «Я буду боротися з бандитами». Проте після школи хлопець обрав земну й дуже потрібну професію — успішно закінчив ліцей, здобув спеціальність автослюсаря та працював на СТО, де ремонтував автомобілі.
Коли у 2022 році ворог підступно вдерся на рідну землю, Павло, попри зовсім юний вік, не зміг стояти осторонь. Разом із місцевими хлопцями він одразу взявся будувати захисні пости, намагаючись зробити все можливе для безпеки свого рідного краю. Він ріс і мужнів разом із цією війною, загартовуючи свій характер у найважчих випробуваннях.
Контракт у 20 років: «Мама, в країні йде війна»
Щойно Павлу виповнилося 20 років, він прийняв доросле й безкомпромісне рішення — підписати контракт і став до лав Збройних Сил України. Мама Ольга, хвилюючись за життя свого сина, намагалася відмовити його, проте юнак був непохитним і не піддавався на жодні вмовляння. Його слова до матері вражали глибоким розумінням реальності: «Мама, в країні йде війна. Подивись, їх в бус пхнуть — вони вилазять… Значить, пора іти пацанчатам».
Він пішов на фронт свідомо, захищаючи право свого народу на свободу, і став тим самим щитом, який закрив собою мирні українські міста.
Брат за брата та материнський біль
Невдовзі родину спіткало страшне, чорне горе — внаслідок ворожого прильоту у Полтаві загинув старший брат Павла. Ця втрата розірвала серце матері. Ольга благала Павлика скористатися законним правом і списатися з армії за сімейними обставинами, аби зберегти хоча б його життя. Проте відповідь сина закарбувалася в материнській душі назавжди: «В нас забрали саме дороге… Мам, я не можу списатись, такого брата, як у мене, немає ніякого… Мамулічка, тримайся і тобі треба потерпіти».
Він залишився на передовій — заради пам’яті про рідного брата та заради того, щоб цей біль більше не прийшов у жодну іншу українську домівку. Сьогодні, проходячи через важкі паперові лабіринти та тишу кабінетів, мамі понад усе хочеться обійняти сина й поділитися з ним усім тим розпачем, який накопичився в її душі за час його відсутності.
«Мамулічка, тримайся»
Мама Ольга щодня продовжує терпіти й триматися — саме так, як просив її коханий син перед своїм останнім виходом. Вона вірить, що його юнацька енергія, весела вдача, загартованість та витривалість допоможуть йому вистояти у найстрашнішому вогні.
Родина Павла Демяненка свято вірить, що він живий і обов’язково знайде шлях додому. На нього чекають, щоб міцно притиснути до серця, подякувати за його неймовірну мужність і нарешті почути його рідний, веселий голос під мирним і спокійним небом вільної України.
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
