Анастасія Зелінська — художниця, викладачка та амбасадорка української культури. На початку повномасштабного вторгнення вона втратила всі свої роботи у вогні, але знайшла в собі сили творити з того, що залишилося під руками.
Досвід окупації для неї став точкою відліку для нового початку. Журналістка Thebuchacity Ольга Присяжна поспілкувалася з художницею, аби дізнатися більше про її творчість, авторську техніку та те, як пережитий досвід окупації змінив її як художницю.
— Анастасіє, розкажіть про себе, свій шлях і чим ви займаєтесь зараз.
— Я родом із селища Клавдієво, а останні 6 років проживаю в Бучі. Викладаю мистецтво у Клавдієвському ліцеї, є тренеркою для вчителів від Міністерства освіти, долучаюся до Молодіжного конгресу при ОВА, волонтерю та створюю картини. Переконана, що все починається з культури — це мова, історія, мистецтво, без яких неможливо бути свідомим громадянином.
— Ви пережили окупацію Клавдієвого: два тижні без світла, води, зв’язку та з обмеженими запасами їжі. Як цей досвід вплинув на вас і як народилася ваша авторська техніка?
— У той період треба було якось пережити важкий час, і я зрозуміла, що найкращий спосіб — це мистецтво. Ресурсів не було, тож я почала шукати матеріали навколо: старовинну мішковину віком понад 100 років, яку знайшла на горищі в дідуся, каміння, дротики… Інтуїтивно намітила композицію, згадала символи прадавніх українців, Трипілля, писанкарство, «дерево життя». Так під час окупації народився мій квадриптих «Пори року». Це була імітація ковки, фактурна вінтажна техніка. Як метал проходить крізь вогонь і стає загартованим, так і картина, пройшовши через випробування, залишається цінною та цілісною.
— Усі твої роботи, стоврені до повномасштабного вторгнення, згоріли. Як ви знайшли в собі сили рухатися далі?
— Так, згоріли повністю всі картини, які я готувала до виставок, я втратила особисті речі. Був шок, коли після деокупації я кілька годин шукала у вугіллі бодай щось. Але знайти вдалося лише керамічного півника — він єдиний стояв цілий, хоч і обкопчений. Це стало для мене знаком: тримайся, у тебе все попереду. Коли ми виїхали на Львівщину, я вирішила малювати портрети за донати. Це допомогло сім’ї та повернуло віру в те, що навіть з попелу можна створювати щось нове.
— Ваші роботи дуже глибокі й завжди мають філософський підтекст. Як саме народжуються сюжети?
— Я ніколи наперед не знаю, що вийде. Ідея може визрівати місяцями, а може з’явитися з простої розмови. Наприклад, для організації «Дикі Шершні» я створила емблему дрона у вигляді шершня, яка зараз продається в Канаді, а кошти йдуть на розробку українських безпілотників. А досліджуючи тему Бородянки, я створила триптих (серія з трьох картин) про півника незламності: про українські руки, які бережуть обереги, про зруйнований зовнішній світ і цілісне, незнищенне внутрішнє ядро, а також про передачу цього духу наступним поколінням та світу.
— Що для вас означає робота зі старовинними матеріалами чи речами з історією?
— Коли ти торкаєшся речі з історією, підходиш до роботи набагато серйозніше. Працювати зі старовинною мішковиною чи гільзами з фронту — це відчувати енергетику. Це про те, що ми не маємо стирати минуле, а повинні надавати йому нового переосмислення. Не страждати й позиціонувати себе жертвами, а показувати міцність, надію та непереможність.
— Як змінилося ваше розуміння незламності сьогодні?
— До війни я жила у своєму затишному творчому світі. Тепер кожна моя картина — це історія людської долі чи цілої країни. Для мене незламність — це жити далі, не відкладати життя на потім, працювати щодня зі змістом і показувати власним прикладом, що ми здатні подолати все.
— Чим ви займаєтесь зараз та де можна побачити твої роботи?
— Зараз я перебуваю в дуже активному періоді життя й розвиваюся одразу в кількох напрямках, які для мене тісно пов’язані. Насамперед, я продовжую працювати як художниця: створюю нові роботи та розвиваю власну авторську техніку. Мені цікаво поєднувати традиційні українські символи й орнаменти із сучасними образами та матеріалами.
Також хочу продовжувати благодійний напрям — співпрацювати з волонтерськими та оборонними ініціативами, створювати роботи й дизайн, які можуть допомагати збирати кошти для наших військових.
У перспективі хочу, щоб про моє мистецтво знали не лише в Україні, а й за її межами. Мені важливо через свої роботи розповідати про сучасну Україну, її культуру, стійкість і нові символи, які народжуються під час війни. І водночас нагадувати нам самим про ціну нашого життя та свободи.
Паралельно я працюю вчителькою образотворчого мистецтва: створюю методичні матеріали для педагогів, проводжу тренінги як тренер НУШ, а також майстер-класи на різних заходах. Один із останніх проводила в Бучі, у Бучанському парку до Дня молоді, де було дуже багато охочих долучитися. Я завжди відкрита до нових мистецьких та освітніх проєктів.
Ще один важливий напрям – громадська та молодіжна діяльність. Нещодавно я стала делегаткою в Молодіжному Конгресі Київщини при Президентові України. Зараз активно вчуся в цьому напрямі й хочу долучатися до розвитку громад, молодіжних ініціатив та створення нових можливостей для молоді.
У вільний час люблю подорожувати, займатися різними видами спорту та ходити до театрів. Це теж надихає мене у творчості.
Побачити мої роботи можна як наживо, так і онлайн. Останнім часом я беру участь у виставках та мистецьких заходах у Києві й Київській області. Про такі події я завжди анонсую на своїх сторінках у Facebook та Instagram — Anastasia Zell.
Instagram для мене — це фактично онлайн-портфоліо. Там я публікую готові картини, показую процес їх створення та розповідаю про кожну роботу, її символи й значення. Тому мої підписники можуть побачити не лише готовий результат, а й дізнатися історію, яка стоїть за кожним твором.
Також читайте: Паркет замість терапевтичного кабінету: як танці допомагають ветеранам відновлюватися
Thebuchacity – незалежне онлайн медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу довільним донатом чи підпискою у MonoBase.
