Катерина Шапіро — тренерка з бальних танців із 26-річним досвідом, суддя міжнародної категорії та співорганізаторка масштабних турнірів у Бучі. Вона переїхала з рідного Харкова через постійні обстріли і разом із чоловіком продовжує розвивати танцювальний спорт в Україні, попри блекаути та повітряні тривоги. Її підхід до викладання базується на дитячій психології, дисципліні та свободі вибору, а суддівські принципи — на дотриманні правил.
Сьогодні її місія вийшла за межі дитячого спорту: Катерина бере активну участь у тренуванні ветеранів. Вона на практиці доводить, що танець — це не лише спорт, а й потужна терапія, здатна повернути мотивацію, подолати апатію та допомогти екологічно сублімувати негативну енергію.
Про виклики війни, кризу в суддівстві та роботу з пораненими військовими поспілкувалася журналістка Thebuchacity Ольга Присяжна.
— Звідки ви і як Буча стала для вас домом?
— Я з Харкова, але через постійні обстріли ми з родиною вже два роки живемо в Бучі. Коли доньці було шість років, вона мала йти до школи, і ми хотіли, щоб навчання проходило офлайн, а не в бомбосховищі. Ми обрали Бучу майже одноголосно, адже вона зелена, чиста і за атмосферою дуже нагадує наш рідний Харків. Проте справжнім домом для мене залишається Харків. Ми часто туди їздимо, оскільки маємо там студію, клуб і виробництво тренувального одягу, яким займаємося разом із чоловіком.
— Розкажіть про ваш шлях у бальних танцях.
— Мама привела мене на танці у шість років. Спочатку мене приваблювали колектив, музика та красиві наряди. Професійно я танцювала в Україні до 13 років, а згодом мене запросили виступати за збірну Англії, де я прожила майже п’ять років.
У мене була мрія: вийти у фінал найвпливовішого турніру в Блекпулі та зробити поклін балконам. Я це здійснила, посівши третє місце, і після цього вперше завершила кар’єру у 18 років, зрозумівши, що мета досягнута. Згодом я мала ще дві мрії: щоб мої учні зробили такий самий поклін і щоб я стала суддею цих змагань. Обидві здійснилися. Я вмію вчасно зупинятися. Не варто класти все життя на одну мету, якщо азарт зник, інакше настане глибоке розчарування.
— Яких принципів ви дотримуєтеся у роботі з дітьми?
— Я вирішила стати тренером ще у вісім років. Почала викладати з 14-ти, завдяки моєму тренеру, легенді бальних танців Олексію Литвинову, який побачив у мені потенціал. Щоб працювати професійно, я вивчилася на дитячого психолога.
Я категорично проти того, щоб батьки змушували дітей танцювати заради закриття власних гештальтів. Це ламає психіку. Якщо дитина має гуманітарний чи математичний склад розуму і не хоче танцювати — не треба її змушувати, бо в майбутньому вона не знатиме, чого хоче від життя. Своїй доньці ми з чоловіком даємо повну свободу вибору: вона пробувала різні танці, а зараз займається боксом. Головне — щоб дитина отримувала задоволення.
У своїх учнях я насамперед виховую порядність, емпатію та дисципліну: пунктуальність, екологічне спілкування в колективі.
— Ви маєте міжнародну категорію. Чому ви відмовлялися від суддівства у минулому сезоні?
— Бальні танці — суб’єктивний спорт, але існують чіткі критерії оцінювання. Професіонал судить саме за ними, а не за принципом “подобається чи ні”. На жаль, зараз у суддівських панелях багато людей, які ігнорують правила. Трапляється так, коли кілька суддів ставлять пару на перше місце, а решта — на шосте. Я вважаю, що за непрофесійне оцінювання суддів потрібно дискваліфіковувати. Через незгоду з таким станом речей я свідомо відмовлялася судити і зараз вирішую, чи повертатися до цього взагалі.
— Ви тренуєте ветеранів. Як виникла ця ініціатива і яку роль тут відіграють танці?
— Цю ініціативу започаткував мій чоловік Олег. Усе почалося з показового виступу ветерана Артема Мороза на нашому турнірі в Бучі. Згодом через волонтерські фонди ми почали тренувати Валентина та його дружину Аліну. Танці — це потужна терапія, один із топ-5 методів екологічної сублімації негативної енергії. Вони допомагають мозку переключитися. Коли ветерани приходять, іноді помітна апатія, але на паркеті з’являється мета і мотивація. Люди усвідомлюють свої надздібності. Жодного разу не було такого, щоб у людини з інвалідністю щось не вийшло — ми завжди знаходимо спосіб технічно обіграти це в танці.
— Як війна вплинула на тренувальний процес та організацію турнірів?
— Ми з командою продовжуємо організовувати масштабні події у Бучі, такі як “Кубок міського голови Бучі” та “The Open”. Основні виклики зараз — це обстріли. Наші студії обладнані генераторами, але багато залежить від емоційного налаштування. Немає світла — працюємо з колонкою та лампами. Під час тривог ідемо в укриття, дивимося меми і намагаємося не акцентувати увагу на негативі.
Я помітила, що діти з прифронтових міст (Харків, Запоріжжя, Суми) більш “голодні” до інформації, бо туди приїжджає менше спеціалістів. На жаль, війна змусила дітей дуже швидко подорослішати — я побачила це по своїй доньці ще в лютому 2022 року.
— Як ви відновлюєте сили та про що мрієте сьогодні?
— Відновитися допомагають прості речі: тепла ванна, вечеря з родиною, книга або час на самоті. Також рятує сублімація — біг, гра на барабанах, читання (я читаю 5-7 книг на місяць).
Моя головна мрія як людини — щоб закінчилася війна, українці повернулися додому, а наші діти перестали боятися. Як тренер, я мрію про велику кількість дітей на паркеті, компетентних колег і суддів, а також про організаторів, які ставлять якість вище за фінансову вигоду. А глобально — хочеться, щоб люди навчилися бути щасливими тут і зараз.
Також читайте: Інтерв’ю з начальницею Управління соціальної політики Бучанської міської ради Іриною Пасічною
Thebuchacity – незалежне онлайн медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу довільним донатом чи підпискою у MonoBase.
