Сьогодні найромантичніший день року, у який зазвичай говорять про кохання – тепле, щасливе, легке. Але є любов, загартована часом, війною і болем очікування. Любов, яка не зникає навіть тоді, коли життя ставить його на паузу.
Хочемо поділитися історією Наталії та Миколи Ільїних з Бучі. Наразі чоловік Наталії вважається зниклим безвісти, а вона влаштовує акції підтримки військовополонених і зниклих безвісти, аби її голос і голос тисяч інших родин не зник у тиші.
«6 лютого 1998 року. Бучанська лікарня. Коридор ЛОР-відділення.
Я сиділа засмучена – гайморит, лікарня, невідомість. Мені так не хотілося тут лишатися. Лікарка, що проходила коридором, помітила моє напруження на обличчі й кинула з усмішкою: «Не засмучуйся, он кавалер сидить».
На дивані, чекаючи своєї черги на оформлення, сидів він – Микола. Той самий гайморит. Та сама доля – опинитися в лікарні саме сьогодні, саме тут.
Я зніяковіла від слів лікарки. Навіть подумати не могла, що це випадкове зауваження стане пророчим.
Увечері я вийшла на перший поверх до телефонного автомата – зателефонувати додому. У ті часи дзвінок коштував копійку чи дві, не більше. Раптом на сходах до мене підійшов той самий чоловік із дивана.
– Вибачте, у вас немає копійки для дзвінка? – запитав він.
Я простягнула монетку. Наші погляди зустрілися.
Це було кохання з першого погляду. Те саме, про яке пишуть у романах і знімають кіно. Те, в яке важко повірити, поки не переживеш сам.
Після того вечора ми не розлучалися.
Рівно через рік, 6 лютого 1999-го, ми одружилися.
П’ять років потому, 6 лютого 2004-го, ми повінчалися в церкві, скріпивши наш союз перед Богом.
Ще через три роки, 6 лютого 2007-го, народилася наша донька.
Чотири дати. Один день. Це не випадковість. Це доля.
Двадцять шість років поспіль Микола приносив мені каву в ліжко. Щоранку. Навіть тоді, коли ми сварилися. Це був його ритуал, його спосіб сказати: «Я тут. Я з тобою. Завжди».
Мій чоловік – найкращий чоловік і батько у світі.
6 березня 2022 року Микола пішов на фронт.
Війна змінила нас. Але не так, як можна подумати. Ми стали ще ближчими один до одного. Наші стосунки стали як у медовий місяць. Кожен дзвінок, кожне слово набули нової ваги. Ми навчилися чути одне одного по-справжньому.
Наразі моє життя на паузі.
3 лютого 2025 року мій чоловік зник безвісти на війні.
Я не можу жити без нього.
То я дуже закликаю вас, чуйте один одного. Бережіть один одного.
Життя сповнене несподіванок. Воно може змінитися в будь-який момент.
Не відкладайте слова любові на потім. Не чекайте особливого приводу, щоб обійняти рідну людину. Цінуйте кожну мить разом.
Бо іноді копійка на сходах лікарні дає вам двадцять шість років щастя.
А іноді – життя зупиняється в одну мить.
Бережіть своє кохання. Поки є час».
Також читайте: 11 місяців тиші. Історія очікування на чоловіка, який зник безвісти
Thebuchacity – незалежне медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу.
