Борис Баклановський — воїн із загартованим характером, легендарний побратим та людина, яка присвятила захисту України понад 10 років свого життя.
Про Бориса Баклановського його брат Анатолій говорить із тією особливою, стриманою чоловічою гордістю.
Наразі Борис вважається зниклим безвісти після складного бойового завдання в районі селища Зайцеве. Проте вдома, у Бучі, віра в те, що він живий, не згасає.
Від Президентського полку до кікбоксингу: становлення характеру
Борис Баклановський народився у 1983 році в Ірпені. Проте вже в дитинстві, у 1985 році, разом із родиною переїхав до Бучі. Саме тут пройшли його найкращі роки. Борис навчався в Бучанській школі № 9, де його пам’ятають як цілеспрямованого та активного хлопця.
Після школи він вступив до залізничного технікуму, але невдовзі за віком пішов на строкову службу до лав Збройних сил України. Служба була відповідальною — Борис служив у складі елітного Президентського полку в роті охорони. Цей досвід остаточно сформував його дисципліну та витримку.
Повернувшись до цивільного життя, Борис відновив та завершив навчання в технікумі. У цей же період він почав професійно займатися кікбоксингом, гартуючи своє тіло та дух для майбутніх випробувань. Деякий час працював за фахом на залізниці в Ірпені, а згодом перейшов у приватний бізнес, пов’язаний з електронікою, де його цінували як чудового майстра.
Воїн за покликанням: від АТО до оборони рідної Бучі
Коли у 2014 році російський агресор вперше підступно напав на Україну, Борис, не вагаючись ні хвилини, залишив цивільну роботу й став на захист держави. Він разом із побратимами пройшов важкі бої, воюючи на величезному фронтовому відрізку — від третьої Бердянської коси до Новокримського, що на Луганщині.
У 2019 році Борис звільнився в запас і повернувся до улюбленої справи в цивільному житті. Проте спокій тривав недовго. У лютому 2022 року війна прийшла безпосередньо в його рідний дім, у Бучу.
Борис мужньо пережив важкі дні окупації рідного міста. І щойно Бучу звільнили від російських загарбників, він не зміг просто сидіти вдома, знаючи, що ворог нищить інші українські міста. Боря знову взяв до рук зброю і вирушив на фронт.
Борис захищав Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ. У цих пекельних боях він отримав кілька важких контузій, проходив лікування та відновлення. Проте після шпиталю воїн знову повернувся на передову. Його останнім відрядженням перед тим, як зв’язок обірвався, стало селище Зайцеве (Нижнє), що неподалік Горлівки Донецької області.
Медаль за Авдіївку та батьківське серце
За роки самовідданої служби Борис Баклановський нагороджений багатьма медалями та бойовими відзнаками — як за участь в АТО, так і за виконання завдань у складі Сил специальних операцій (ССО). Проте сам «Бритва» завжди вважав особливою та найціннішою для себе медаль за оборону Авдіївки.
Про бойову звитягу, професіоналізм та незламність «Бритви» сьогодні говорять його побратими та численні друзі. А для батька Анатолія всі ці регалії відступають перед найголовнішим: «За особисті якості нехай кажуть друзі та близькі, для мене Він — моя дитина!»
Родина Баклановського вірить, що сталевий характер, спортивний гарт та величезний бойовий досвід допоможуть Борису витримати це важке випробування. На нього дуже чекають вдома, в Бучі — чекають із вірою в те, що він обов’язково повернеться.
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
