Вони поверталися в деокупований Ірпінь серед перших, аби повернути дітям відчуття життя. Тренувалися в підвалі без світла та тепла, стерли ноги до крові у коридорах німецького чемпіонату й змусили весь світ аплодувати стоячи.
Засновники та керівники клубу танцювального спорту «Адажіо» Катерина Салямон-Міхєєва та Віталій Салямон відверто розповіли про танці під час тривог, виплеск болю на паркеті та чому українські діти виявилися сильнішими за європейських.
— З чого для вас почалося відновлення клубу після деокупації Київщини?
— Ми повернулися в Ірпінь 10 травня, як тільки дозволили вхід після розмінування. На вулицях було порожньо — ані душі. Але батьки дітей одразу почали телефонувати: «Ми бачимо, що ви на місці! Коли тренування? Давайте робіть щось, бо дітям немає чим зайнятися!» Тож у перших числах червня ми зібралися.
Перша зустріч була надзвичайно чуттєвою — усі обіймалися, раділи, що живі. Але на перших фотографіях ніхто не посміхався. Багато хто казав, що морально не готовий танцювати у такий час. Ми пояснювали: це не розвага, це твоя справа і психологічна реабілітація. І так нам вдалося повернути багатьох.
— Як вдавалося проводити заняття в умовах постійних тривог, блекаутів та холоду?
— Наш зал розташований у підвальному приміщенні. Під час окупації в ньому жив цілий будинок, тому воно вважається безпечним — під час тривог ми просто продовжуємо працювати. А щодо відключень світла, то звикли, як і всі українці: купили лампу, акумуляторну колонку, вимкнули світло — ввімкнули лампу і танцюємо. Якщо холодно — більше рухаємося. Кому холодно, той нічого не робить, а хто працює — тому жарко!
У таких умовах наші діти стали набагато сильнішими. Європейські однолітки, вирощені в комфорті, фізично та морально слабші за українських дітей. Наших не зупиняють ні темрява, ні холод, ні страх. Складні часи народжують сильних лідерів.
— Як створювалася ваша знаменита програма Unbreakable («Незламні»)?
— Це була історія про кожного з нас. Зібрати команду було вкрай важко, часу було мало — жодна світова команда так не готується. Багато хто був зламаний морально. Я сказала, що перед тим, як ставити номер, ми маємо усвідомити: «Нас або заплюють, або ми вдаримо в саме серце. Байдужим не залишиться ніхто». Ми ризикнули: і з музикою, і з хореографією. Метою було не просто «стати голосом України», а дати дітям можливість виплеснути біль, що накопичився всередині, пережити його й відпустити.
— Що ви відчували, коли команда вийшла на паркет Чемпіонату світу в Німеччині?
— З перших секунд вони всі ридали на паркеті! Це видно на відео. Вони плакали не тому, що грали роль, а тому, що увесь той біль, що накопичився, почав з них виходити. Ми не їхали за медалями чи фіналом, ми їхали показати: ми живі, нам боляче, але ми готові боротися. І після першого ж виступу увесь зал аплодував нам стоячи! Навіть команда-переможець встала і влаштувала нам овацію.
Іноземці очікували, що приїде якась команда «гола-боса», яка ледь потанцює. А побачили якісний, надсильний емоційний виступ. Через відсутність залу вдома ми тренувалися прямо в коридорах турніру по вісім годин на день. Дівчата стерли ноги в кров, але працювали. Коли вийшли у фінал — це був справжній шок і істерика!
У європейських команд є державне фінансування, штати психологів, реабілітологів, спеціальні «ментальні кімнати» для налаштування без світла й шуму. Нам організатори казали: «Вам треба така кімната?» А Віталій жартував: «Та ми їм і так насиплемо, і без кімнати ментально налаштуються». Ми все робили самі за два тижні.
— Наступна ваша постановка SILENT SCREAM («Мовчазний крик») виявилася ще гострішою. Про що вона?
— Хореографія «Мовчазний крик» створена на основі символу трьох мавп — «не бачити зла, не чути зла, не говорити зла». Цей номер — про небезпеку мовчання й ігнорування важливих проблем. Він закликає до боротьби з байдужістю та пошуку правди, адже тільки активна позиція і відкритість допомагають зупиняти насильство та війни.
Деякі закордонні тренери казали нам: «У вас усе так печально, поставте щось веселе». Але веселощі зараз — не наш внутрішній стан. Штучне не працює. Нас удома не зрозуміють, якщо ми будемо танцювати про «щастя», коли щодня гинуть люди. Кожен наш виступ має нести глибокий меседж.
— Що для вас особисто означає незламність сьогодні?
— Це характерна риса кожного українця. Це коли ти не займаєш позицію жертви. Ти продовжуєш жити, творити, будувати плани. Коли бізнес працює під обстрілами, коли таксист за 15 хвилин до комендантської години везе тебе через усе місто, щоб ти не ночував на вулиці. Оце і є незламність у простих речах.
— Яким ви бачите свій клуб «Адажіо» через 10 років?
— Чемпіонами світу та Європи! Але найбільша наша мрія — це інфраструктура на Київщині. У нас величезна кількість талановитих дітей, але не вистачає спортивних майданчиків та залів. Ми дуже хочемо побудувати великий танцювальний і концертний комплекс, щоб після перемоги проводити міжнародні змагання та Чемпіонати світу не десь за кордоном, а саме тут — у Бучі чи Ірпені.
— Що б ви порадили молодим людям, які хочуть танцювати, але бояться зробити перший крок?
— Якщо ти вмієш ходити — ти вмієш танцювати! Найскладніше — побороти свій страх і просто прийти. «Адажіо» — це не про бізнес і не про заробляння коштів, це про стосунки, розвиток і виховання справжніх людей. Наші вихованці через 10 років після завершення кар’єри залишаються найкращими друзями, хрестять дітей один одного. Не бійтеся, зробіть перший крок — і страх одразу зникне!
Раніше ми писали: Мистецтво з попелу: Інтерв’ю з місцевою художницею Анастасією Зелінською
Thebuchacity – незалежне онлайн медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу довільним донатом чи підпискою у MonoBase.
