Після пережитої окупації Бучі, Ангеліна Бартош тривалий час не могла співати. Спроба повернутися до музики закінчувалася сльозами, хоча саме спів був невіддільною частиною її життя з дитинства.
Сьогодні Ангеліна викладає вокал у власній студії в Бучі та бере участь у благодійних концертах на підтримку українських військових. Вона переконана, що музика може не лише дарувати радість, а й допомагати людям долати емоційні труднощі.
Раніше ми розповідали її історію в межах проєкту «Буча: Місто незламних». Цього разу поговорили про її шлях у музиці, повернення до співу після пережитого, вибір на користь викладання замість великої сцени та особливий зв’язок із рідним містом.
Про те, чим живе Ангеліна сьогодні, як музика допомагає їй та її учням і чому вона продовжує творити саме в Бучі, — читайте в інтерв’ю.
— Розкажіть, з чого розпочався ваш шлях у музиці?
— Усе почалося несвідомо в першому класі. До цього я займалася танцями, а потім шкільна викладачка музики помітила в мене незвичний голос і почала зі мною займатися. Потім був перший конкурс в Ірпені, де я виграла перше місце. Оці перші успіхи та підтримка вчителя й надихнули працювати далі. До 12 років я співала самотужки, а вже з 12-ти пішла займатися вокалом професійно. Батьки підтримали моє рішення вступати до естрадно-циркового коледжу, за що я їм безмежно вдячна.
— Якою ви пам’ятаєте Бучу своїх шкільних років?
— Це були дуже активні часи: жоден міський концерт не проходив без моєї участі. Особливо запам’яталися новорічні виступи на площі та мій сольний концерт в «Акваріусі» у 2008 році, який ми організували завдяки моїй мамі. Я завжди пишалася тим, що на міжнародних конкурсах представляла саме Бучу, а не Київ.
Вже під час навчання в коледжі виступів у рідному місті стало менше, адже професійний вокал вимагає величезної дисципліни й щоденної роботи.
— Що змусило вас обрати шлях викладання замість великого шоу-бізнесу?
— Вступаючи на навчання, ми всі мріємо про велику сцену. Але згодом я зрозуміла систему шоу-бізнесу: там важливіше створювати шоу та бізнес, ніж просто мати талант. Мені натякали, що самим лише голосом нікого не здивуєш і потрібно шукати якісь провокативні фішки. Я зрозуміла, що я за своєю натурою більш домашня людина. Якщо стоїть вибір між гастрольним життям і можливістю бути поруч із рідними — я завжди обираю сім’ю. І я жодного разу про це не пожалкувала.
— Як на вас вплинув досвід пережитої окупації в Бучі?
— Окупація повністю перевернула моє сприйняття світу. Вона показала, наскільки крихким є все, що ми маємо, і що є нелюди, з якими неможливо домовитися. Страх за життя чоловіка, тата й дитини був найважчим випробуванням.
Після виїзду в безпечне місце я тривалий час взагалі не могла співати й розмовляти — це був сильний психологічний стрес. Перші спроби співати переходили в плач і крик. Відновитися мені допомогли колеги, рідні, турбота про донечку та робота зі спеціалістами. Справжнім поворотним моментом і моєю особистою перемогою став виступ на телепроєкті «Україна неймовірних людей», де я знову змогла взяти під контроль свій голос та емоції.
— Чому після повернення додому ви вирішили відкрити власну вокальну студію?
— Викладацькою діяльністю я займаюся з 18 років. Коли працювала в державних закладах та школах мистецтв, я завжди відчувала рамки програми. Мені ж хотілося давати учням свободу — щоб кожна людина могла заспівати саме те, про що мріє, незалежно від її початкового рівня. Власна студія дала мені цю свободу.
— Яку роль відіграє вокал у вашому житті та в роботі з учнями сьогодні?
— Вокал сьогодні — це не просто спів, це потужний інструмент психотерапії та реабілітації. Правильне глибоке дихання й звукові вібрації заспокоюють нервову систему, а фокусування на техніці та тексті допомагає переключити думки. Люди приходять на урок виснаженими, а виходять оновленими. Співати варто усім — це екологічний спосіб виплеснути накопичені емоції.
— Якби ваш зв’язок із Бучею можна було описати однією піснею, що це була б за композиція?
— Це пісня «Оберіг». У ній є такі рядки: «Колись я тут зробила перший крок і сподіваюсь тут зроблю останній». Вони повністю відображають мої почуття до Бучі. Я тут виросла, пережила найважчі події і відчуваю, що ми, місцеві жителі, маємо берегти, відбудовувати й відроджувати життя в рідному місті.
Також читайте інтерв’ю з ветераном, тренером адаптивного волейболу Сергієм Гурдузою.
Thebuchacity – незалежне онлайн медіа Бучанської громади. Ви можете підтримати нашу роботу довільним донатом чи підпискою у MonoBase.
