Про Олександра Снісаренка його донька Валерія говорить із величезною ніжністю, гордістю та непорушною вірою, яка тримає родину і дає сили не здаватися. Олександр — людина з благородною душею, щирим серцем та дивовижними руками.
У рідній Бучі на Олександра дуже чекають. Його родина вірить у краще, тримаючи в пам’яті його посмішку та тепло батьківських обіймів.
З Полтавщини до Бучі: коріння та затишний дім
Олександр Снісаренко народився 4 березня 1979 року на Полтавщині, де минули його дитячі та юнацькі роки. Саме там, серед безкраїх українських краєвидів, він здобув професійну освіту лісника. Цей досвід назавжди навчив Олександра глибоко любити природу, цінувати чесну працю та бачити красу в простих речах.
Незадовго до народження доньки Олександр разом із дружиною ухвалив важливе рішення й переїхав до Бучі. Уже понад 20 років він проживає в місті, яке стало для нього справжнім домом.
Метал, що оживає в руках, та риболовля як спокій
У цивільному житті Олександр присвятив себе важливій професії, працюючи у «Київенерго». Проте у вільний час він має дивовижне й рідкісне захоплення — ковальство. Олександр володіє справжнім талантом: у його руках грубий метал перетворюється на неймовірні витвори мистецтва. Його донька згадує історію з дитинства: «Я досі пам’ятаю, як у дитинстві захотіла гойдалку, “як у рекламі”, і він сам зробив її для мене. Він завжди прагне зробити мене щасливою, виконує мої мрії та є для мене найкращим татом».
Ще однією великою пристрастю Олександра є риболовля. Для нього це особливий ритуал — він може годинами сидіти на березі в повній тиші, насолоджуючись спокоєм і єднанням із природою. Навіть після того, як Олександр став до лав Збройних сил, він за кожної можливості знаходив час для улюбленого хобі й завжди з гордістю надсилав рідним фотографії свого улову.
Мужність під час окупації та захист країни
Коли взимку 2022 року в Бучу прийшла війна, Олександр виявив неабияку мужність. Під час окупації міста він не залишився осторонь людської біди — разом із вірними друзями допомагав бучанцям та під обстрілами відновлював пошкоджений водогін, щомиті ризикуючи власним життям. Водночас він першочергово подбав про безпеку своєї сім’ї та відправив дружину з донькою в безпечне місце, адже їхні життя для нього — найважливіші.
У 2023 році Олександр свідомо вступив до лав ЗСУ. У війську він разом із побратимами займається ремонтом техніки та встановленням протиударних установок. Для нього завжди є надзвичайно важливим захищати мирне населення, свою країну та її майбутнє.
«Ми чекаємо на нього щодня»
Найбільшим сенсом життя для Олександра є його єдина донечка Валерія. Між ними існує нерозривний зв’язок, який не здатні послабити жодні відстані чи випробування. «Я єдина його донька, татова доця, яку він безмежно любить, підтримує і радіє кожному моєму успіху», — ділиться вона.
Наразі Олександр перебуває у статусі зниклого безвісти, проте його родина щодня продовжує чекати на нього й міцно вірити в його повернення. Вони знають, що батьківська любов, міцний характер та «золоті руки» Олександра допоможуть йому здолати всі перешкоди.
Його дуже чекають удома, в Бучі — чекають, щоб знову разом поїхати на риболовлю, побачити його за ковальським ремеслом та міцно обійняти найкращого у світі тата.
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
