Про Владислава Шатова його батьки говорять із гордістю, ніжністю та непохитною, святою вірою. Влад у кожній думці, у кожній молитві та в кожнім подиху своїх рідних.
Вже рік, як юнак вважається зниклим безвісти після виконання бойових завдань, але вдома на нього чекають, тримаючи кулаки за те, що його фірмове «все добре» обов’язково прозвучить знову на порозі рідної хати.
Гордість батьків: призові місця, похвальні листи та велика мрія
Владислав народився 11 лютого 2004 року в селі Гаврилівка на Київщині. Змалку він ріс надзвичайно цікавим, допитливим та веселим хлопчиком. Спочатку дитячий садок, потім школа — усюди Влад проявляв себе з найкращого боку. Навчався добре, у молодших класах регулярно отримував похвальні листи, активно брав участь у різноманітних шкільних конкурсах та театральних виставах.
Окремою пристрастю хлопця завжди був спорт. Влад наполегливо та активно займався карате і воркаутом. Його залізний характер та щоденна праця над собою принесли численні нагороди — він неодноразово виборював золоті, срібні та бронзові медалі, ставши справжньою спортивною гордістю для мами й тата.
Після закінчення 11 класів Владислав вступив до Національного авіаційного університету на спеціальність «Будівництво та цивільна інженерія». Він неймовірно любить життя, обожнює подорожувати, відкривати нові горизонти, спілкуватися з друзями та проводити час із великою родиною. Його поважають однолітки й люблять дорослі за його щирість та доброту. А найбільшою мрією майбутнього інженера завжди було побудувати власний, великий і затишний дім.
Чоловічий вчинок у 19 років та посмішка для мами
Коли у 19 років, будучи студентом, Владислав таємно від батьків підписав контракт і став до лав Збройних сил України, для родини це був справжній шок. Батьки навіть не здогадувалися про такий крок свого сина, проте згодом знайшли в собі сили прийняти й глибоко поважати цей зрілий, свідомий вибір свого дорослого захисника.
Навіть на фронті, у найважчих умовах, Влад залишається вірним собі — незламним оптимістом. Коли б він не телефонував рідним, у його голосі ніколи не було чути втоми чи страху, він завжди залишався веселим і бадьорим. Влад обожнює приїжджати додому сюрпризом, нікому не каже наперед, а потім просто з’являється перед рідними, даруючи найщасливіші хвилини зустрічі.
Мама з трепетом згадує їхні розмови: «Коли я питала: “Синуля, як там?”, в нього завжди була одна відповідь: “Мамулік, все добре” — і посмішка».
Попри тишу, родина вірить і сподівається, що в їхнього сина і зараз усе добре, де б він не був. Вони знають, що його спортивний гарт, міцний характер та винахідливість допомагають йому долати всі випробування доля в долю. Мама, тато і всі близькі щодня дивляться на дорогу і чекають на повернення свого рідного синулі до рідної Гаврилівки — чекають, щоб знову побачити його рідну посмішку, міцно обійняти свого юного Героя і разом почати втілювати його мрію про збудований дім.
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
