Про Євгена Шевченка його мама говорить із гордістю, материнською ніжністю та непохитною вірою, від якої стискається серце. Євген живе у кожному спогаді рідного двору, у кожній футбольній грі, яку тут пам’ятають, та в кожній ноті, що колись злітала в небо з його інструменту.
Женя має статус зниклого безвісти на фронті, але вдома на нього чекають щодня, тримаючи надію як найміцніший оберіг.
Хлопець із двору з серцем футболіста та душею музиканта
Коли у хлопця прізвище Шевченко, його доля на футбольному майданчику визначена ще з дитинства. Євген ріс із цим славетним іменем і кумиром, якого знає весь світ. У рідному дворі ніхто й ніколи не кликав його інакше, як «Шева». Це прізвисько було знаком глибокої поваги від друзів — за його неповторний козацький азарт, за безмежну доброту і за те, як щиро й самовіддано він умів віддаватися грі.
Але велике серце Євгена завжди ділилося на дві рівні частини: одна безроздільно належала футболу, а інша — музиці. Мама добре пам’ятає той час, коли син ще підлітком пішов до центру «Юний технік». Там серед багатьох занять він обрав особливий гурток — «Гра на трубі». Інструмент складний, примхливий, що вимагає справжнього чоловічого характеру, витримки та залізної дисципліни.
Найкращим другом Жені був їхній сусід по двору. Разом хлопці створили неповторний, щирий дует. У їхньому дворі росла велика, розлога вишня, під якою лежала звичайна колода — це і було їхнє улюблене місце сили. Коли хлопці сідали на цю колоду і підносили труби до губ, увесь двір миттєво перетворювався на справжню концертну залу. Бабусі, які відпочивали на лавках, щиро аплодували юним музикантам і заворожено просили грати ще й ще.
Коли над двором лунали величні звуки «Київського вальсу» чи щемливого «Прощання слов’янки», здавалося, що доброта Євгена стає відчутною на дотик, розливаючись у повітрі разом із чарівною музикою.
Працьовиті руки та вибір піти на захист
Після закінчення школи «Шева» вирішив здобути професію автослюсара — йому кортіло досконало зрозуміти, як влаштовані складні технічні механізми. Проте працювати пішов на будівництво. Його сильні й талановиті руки, які колись так ніжно тримали музичну трубу, вправно робили важку бетонну стяжку для підлоги. Він ніколи не боявся чесної праці.
Коли ворог прийшов нищити все, що було Жені таким дорогим, хлопець без вагань став на захист Батьківщини. Він пішов виборювати право на мирне життя, на тихі вечори й на те, щоб над українськими містами знову лунала українська музика, а не вибухи.
Тиша, яку здолає віра: «Доки лелеки вертають до хати…»
Сьогодні у їхньому рідному дворі стоїть важка, гнітюча тиша, від якої болить серце кожного сусіда. Найкращий друг-сусід, із яким Євген колись грав під вишнею, загинув на фронті як Герой, віддавши життя за волю України. А сам «Шева» після одного з важких боїв зник безвісти.
Мама Євгена відмовляється вірити в темряву. Вона пише історію свого сина, бо знає: така світла, талановита й добра людина не може зникнути безслідно. Вона чекає свого Женю кожної хвилини й вірить, що мелодія його труби ще обов’язково пролунає у їхньому дворі, розганяючи тугу й сповіщаючи про перемогу життя.
Мама щодня повторює синові слова, які стали її головним життєвим девізом: «Ми чекаємо тебе вдома, сину. Доки лелеки вертають до хати — доти надія не згасне в душі».
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
