Вдома на Дмитра чекають із непохитною вірою. Кожен спогад про його дитинство, його перемоги та його щиру усмішку дає мамі Юлії сили боротися й чекати на повернення свого рідного сина.
Народжений в історичний день
Дмитро Завалкевич народився в особливий для України день — 21 листопада 2004 року, в перші години Помаранчевої революції. Він з’явився на світ о 01:10 в пологовому будинку №5 міста Києва, ставши першим із двійні.
Хлопчик зростав надзвичайно активним і кмітливим. Мама згадує, що Діма дуже рано почав розмовляти, а вже у півтора року дивував дорослих тим, що безпомилково знав і розрізняв всі моделі автомобілів. Навчався у столичній школі №197 імені Дмитра Луценка, демонструючи допитливість та наполегливість у всьому, за що брався.
Природжений лідер і захисник слабших
Змалечку Дмитро виховував у собі характер бійця та захисника. У 6 років він почав займатися тхеквондо і на кожному чемпіонаті, завдяки своїй наполегливості, здобував перші місця. Згодом, у 10 років, його серце підкорив футбол — хлопець став вихованцем Дитячо-юнацької спортивної школи №15 у Києві.
Проте за його силою завжди ховалося надзвичайно добре й чуйне серце. Дмитро ніколи не проходив повз несправедливість: він завжди допомагав і захищав слабших, ділився теплом і був напрочуд щирим та веселим другом для свого оточення.
Від юридичного факультету — до лав ЗСУ
Після закінчення школи Дмитро обрав шлях справедливості й у цивільному житті — вступив до Національного авіаційного університету (НАУ) на юридичний факультет. Він успішно навчався, будував плани на майбутнє, але коли країна опинилася в небезпеці, хлопець не зміг залишатися осторонь.
На третьому курсі університету Дмитро підписав контракт із Збройними силами України, ставши на захист держави.
Любов до тварин і чотирилапий друг
Дмитро має особливу любов до тварин. Найбільшим його улюбленцем є собака — вірний пес, якого батьки подарували йому на 10-річчя. Спогади про те, як Діма піклується про свого чотирилапого друга, досі зігрівають родину.
«Дуже люблю, сумую і чекаю»
Мама Дмитра щодня живе надією на зустріч і міцні обійми з сином. Вона береже кожен момент його життя — від перших дитячих слів до рішення стати воїном.
«Я дуже люблю тебе, синочок, дуже сумую, чекаю, мій рідненький. Ти мій всесвіт», — ці материнські слова звучать крізь будь-яку тишу. Родина вірить, що Дмитро обов’язково повернеться додому.
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
