Про свого єдиного сина Валерія Бородая (позивний — «Левада») його мама говорить із величезною любов’ю та тим особливим щемом, який знайомий кожній матері, чиє серце зараз чекає на дзвінок.
Валерій народився 22 листопада 1994 року. Він не був вигаданим героєм із книжок і зірок з неба не хапав. Він просто жив по-справжньому: умів щиро сміятися, мріяти, помилятися, завжди мав купу пригод і привертав увагу оточуючих своєю неймовірною відкритістю та тонким почуттям гумору. Для своєї родини він — весь Всесвіт, монолітна основа, і його повернення додому — єдине, чим сьогодні живе родина.
З 9 листопада 2024 року Валерій має статус зниклого безвісти. Але материнське серце щомиті тримає з ним зв’язок, телефон ніколи не випадає з рук, а віра в диво залишається непохитною.
Управління дронами, пригоди та обіцянка для 80-річної бабусі
До лав Збройних сил України Валерій потрапив за мобілізацією. За час військового вишколу він пройшов через кілька навчальних центрів і виявив себе надзвичайно різнобічним бійцем. Він встиг побувати і мінометником, і артилеристом, проте найбільше його серце лежало до неба — йому дуже подобалося вчитися управляти безпілотниками, він прагнув бути оператором БПЛА.
Попри важкі армійські будні, Валерій понад усе цінував свободу та родинне тепло. Найяскравішим моментом для всієї родини став випадок, коли Валєрчик (так називали його друзі, рідні, знайомі) проходив навчання неподалік міста, де живе його бабуся та вся рідня. Не роздумуючи, хлопець умудрився зробити сюрприз — вирвався з частини й приїхав додому з квітами. Йому так хотілося хоч на мить відчути затишок рідної хати. Тоді він міцно обійняв бабусю, дуже просив її дочекатися його з війни й пообіцяв, що після повернення обов’язково допоможе по господарству та втілить свою головну мрію — збудує власний будинок. І бабуся тримається. У свої 80 років, маючи купу хвороб, вона міцно береже цю обіцянку й чекає на онука.
Останнє смс та вихід на «нуль» попри рішення ВЛК
Валерій уже мав за плечима дві важкі контузії та травми. Військово-лікарська комісія (ВЛК) дала висновок — «обмежено придатний», що означає придатний до служби у частинах забезпечення, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, охорони, але не в штурмових підрозділах.
Їхня остання розмова з мамою відбулася 8 листопада 2024 року. Син подзвонив і сказав, що вони їдуть за боєкомплектом, поділився болем, що мають одного загиблого та одного пораненого побратима: «А ще вчора зранку тільки каву пили разом…»
О 16:00 на телефон мами прийшло коротке смс: «Мене кудись переводять. Мам, я тебе люблю, цілую!». А вже о 19:00, коли мама була на роботі й не чула дзвінка, Валерій написав, що їде “на нуль” і зв’язку не буде не відомо скільки. Коли матір намагалася додзвонитися, телефон сина вже був поза зоною досяжності.
Шлях очікування та непохитна віра в диво
Далі був важкий тиждень повної інформаційної тиші. Гарячі лінії та командири мовчали. Лише згодом стало відомо, що Валерія поспіхом прикомандирували до іншої бригади. Через тиждень мамі повідомили, що Валерій зник безвісти під час виконання бойового завдання поблизу Селидового Покровського району Донецької області. Та запитали, на яку адресу відправляти його особисті речі…
Шок, розпач, повне неприйняття й нерозуміння, як обмежено придатна людина опинилася в самому пеклі, у зоні бойових дій. Згодом спалахнула палка надія: один із командирів, який ішов свідком по акту, запевнив, що Валєрчик «300-й» (поранений) і зараз його шукають по шпиталях. Мама обдзвонила всі лікарні й госпіталі країни, але за тиждень з’ясувалося найстрашніше — командир просто переплутав прізвища.
Та попри всі папери та помилки, материнське серце відчуває: її дитина жива. Мама щодня молиться за диво: «Я відчуваю і свято вірю, що Валєрка живий… Я щодня молюся за диво… і чекаю… чекаю… не випускаючи телефон з рук… Я вірю, що незламний дух мого сина і його оптимізм допоможуть йому знайти дорогу додому».
Рідні свято вірять, що внутрішня сила «Левади», його жага до життя, світлий гумор та вміння знаходити вихід із будь-яких пригод допоможуть йому вистояти. На нього дуже чекають удома — чекає мама, чекає вся рідня і чекає бабуся, аби Валерій нарешті повернувся, виконав свою обіцянку по господарству й збудував той самий омріяний власний будинок під мирним небом вільної України.
Спецпроєкт «Голоси тиші» реалізується у співпраці Thebuchacity та ГО «Голоси тиші». Він став можливим завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б) коштом Норвезького агентства з розвитку та співробітництва – NORAD. Погляди, висловлені у цій публікації, належать авторам і не обовʼязково відображають позицію Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МК3Б), її донорів або держав-учасниць.
